Однією з туристичних особливостей Луцька давно вже є бронзові фігурки кликунів, що розпорошені містом. Кликуни змінювались разом з Луцьком, пропадали і знову з’явилися. Їх викрадали та знаходили, і це давно стало звичною новиною волинського медіапростору. Маленькі бронзові чоловічки, що сидять біля будівель, охороняють замок, тримають ключі від міста. Кожен з них має власне ім’я та легенду. 

Сьогодні “Свої” поговорять з дівчиною, яка вигадала і створила нових луцьких кликунів, Нікою Музичко. Львівська скульпторка, яка каже, що для неї і кликунів все почалося зі шкарпеток.

Викрадення і повернення кликунів – це в нас дивний такий піар-менеджмент, така фішка (сміється – авт.).

І це працює. Ніко, розкажіть, як так сталось, що ви стали авторкою луцьких кликунів? Я ж знаю, що ви не лучанка.

Те, як я дізналась про конкурс і як цей проект затвердили – то, мабуть, найцікавіша частина історії. Тому що пов’язана з любов’ю до шкарпеток. 

Я постійно шукаю конкурси, в яких можна взяти участь, часом сама, часом друзі щось скидають. Одного разу трапився конкурс на виготовлення луцького сувеніру. Він з кликунами зовсім ніяк не пов’язаний, бо там потрібно було придумати сувенір, який би представляв Луцьк. Тоді вирішила, що це цікаво, тому що Луцьк я знаю. Дивно було б робити сувенір для міста, яке ти не знаєш, з якого боку його розкривати? Власне місто (Львів – авт.) – це якось нудно, а Луцьк в самий раз. 

Було дуже мало часу, бо було багато роботи тоді. Але я встигла розробити проект: футболки з принтами, до яких малювала графіку  і, найголовніше, шкарпетки з вишивкою. Одна пара шкарпеток – лучани й лучанки, друга – Луцький замок. Знайшла, де це можна швидко зробити і подала проект. Думала про те, що сувенір має бути веселий та практичний. Але цей проект конкурсу не пройшов. Сказали, що наші роботи дуже сподобались, проте вони надто неформальні. І, коли прийшла пора забирати їх назад, зайшла мова про те, що я скульптор.

А через день мені подзвонили з Луцької міської ради. І сказали щось таке: “Добрий день, нам дуже потрібен скульптор. Ви, звичайно, зробили шкарпетки, але хто знає” (сміється – авт.). Сказали, що насправді давно шукали скульптора. Що є така тема: кликуни. Маленькі фігурки, 20-30 см., інформація доступна в інтернеті, чи є в мене стосовно того якісь ідеї чи пропозиції. Особливого ентузіазму в голосі не було, я так розумію, що вони на той момент вже перепробували багато варіантів та пропозицій. 

І це якраз були дні перед Новим роком, коли роботи особливої немає, снігу теж немає, все погано, і якраз є купа часу займатись цим проектом. 

Тим паче, що ще до того, коли робила проект для сувенірів, багато шукала про Луцьк. І, звичайно, згадувала, як по ньому гуляла. То вже якась інформація була. До того ж у мене був місяць, щоб вивчити докладніше. Я дивилась новини Волині, все що можна, якийсь, здається, “Ранок з кликуном” навіть. Ще досі в телефоні та в пошуковиках “вибиває” все  пов’язане з Луцьком, з Волинню. Таке в мене було  глибоке занурення в колорит та вивчення теми. 

Я зробила проект, як я собі це все уявляла. І підійшло, ми почали працювати.

Ключик

Ви там були як скульптор-автор проекту, а хто робив самих кликунів?

Технічно це литво з бронзи. 

Фігурки, 30-35 см, спершу ліпляться з пластиліну, основна робота – це їх зліпити. Перед тим малювала ескізи, потім робила каркаси. Пластилин, до речі, нововолинський найкращій. Так що все якось так правильно склалось. 

Далі ливарка, тут у Львові. Вони роблять спеціальну форму по ліплених фігурках, при чому форма фрагментарна – голову окремо, тіло окремо. Це досить специфічно виглядає для непідготованої людини. Тому що форма складна і не суцільна, ми хотіли, щоб фігурки мали складніші силуети. Далі туди заливається бронза, частини між собою з’єднуються, і виходить зливок. Єдине, що він далі ще “зализується”, стає суцільний. І після того ще потрібно їх чеканити та вправляти. Є така бор-машинка, тільки не така, як в стоматолога, а трохи інша, і ручні молоточки, якими ти все допрацьовуєш, щоб воно знову “зазвучало”. Але це все достатньо довго. Бо робиш, наприклад, очко, а після відливу воно знову суцільне стає, тоді береш інструменти і поправляєш, бо ж вже знаєш, яке воно має бути. 

А потім це все ще й патинується. Тому що, коли фігура щойно відлита, то колір бронзи, чесно скажу, неприємний. Тяжко описати, він схожий на золото, але трошки гидкувате. Гарним та приємним на вигляд стає з часом, з патиною, коли темніє. Коли кликун вже готовий, то опускається в таку ванночку зі спеціальним розчином, що міняє колір бронзи, її склад, робить фігуру темнішою, трошки вишнево-фіолетовою, шоколадною, бувають різні відтінки. І, таким чином, бронза набуває своїх звичних рис, які ми звикли бачити. Це щодо технології.

Музика

Розкажіть, як виникла ідея зробити кликунів саме такими? Я знаю, що вони всі різні.

Я згадувала, як гуляла містом. Бо тут важливо саму атмосферу зловити, хоча і  масштаб, звичайно, впливає. Мені хотілось, щоб вони були не як інтер’єрна скульптура: поставив на тумбочку, поставив на шафу і будь-де може стояти. Хотілося, щоб фігурка була маленьким, але справді архітектурним акцентом. І так задумувалось, що кожна конкретна скульптура повязана з певною локацією, має бути в певному місці і якось з ним взаємодіяти. Тому дуже важливим моментом було знайти місця і придумати, як скульптури з ними дивитимуться. 

Вийшло по-різному, але основна ідея така: або скульптура переймає на себе елементи оточення, або впливає на нього. На одязі Книжка, наприклад, можна побачити такі ж елементи, як на фасаді університету. На одязі Зірка є елементи, як на сонячному годиннику, на якому він сидить. Скульптури віддзеркалюють культурне середовище, вони супер-чутливі до нього, але це все в деталях. Або, скажімо, Музика, навпаки, співає. Якщо інші скульптури – інтроверти, які середовище на себе віддзеркалюють, вони дуже чуйні, то Музика як екстраверт своєю піснею ніби на середовище впливає, там ще є такий рельєф. Можна сказати, що кликуни теж є інтроверти і екстраверти (сміється – авт.).

Книжко

І кожен з них має ім’я? 

Так, у них всіх є імена, і це дуже важливо.  Я можу перерахувати, зараз є п’ять, деякі невстановлені: Зірко біля Сонячного годинника, Книжко з книжкою біля університету, Музика на Просвіті, Вартко на стіні замку (там насправді два їх, бо є ще рельєф, то як Вартко і Вартко, така собі рекурсія в минуле) і ще Ключик біля міськради з ключиком.

А ви кажете, що ще не всі встановлені, будуть ще нові?

Так, будуть ще нові. Але це поки сюрприз.

Кожен має ім’я, історію, вписується в ландшафт міста. А скільки взагалі часу забало їх вигадати та виготовити?

В січні ми почали, а завершили на початку вересня. Є вже п’ять, один ще не встановлений і кілька курсують між вкрав-повернув, що завершиться, звичайно, поверненням. Але буде двоє нових точно, це те, що я можу сказати. Та про них поки не розкажу.

Ми почали реалізовувати проект, а потім місто саме стало підказувати; якихось кликунів не стали робити, якихось нових придумали, а якісь ще не здійснені. Бо з’являються все нові способи взаємодії з середовищем, так що, сподіваюсь, ще трохи подивуємо.

Зірко

Це справді магія міста якась. Але ви самі зі Львова?

Так. Але до Луцька приїжджаю постійно, це дружні стосунки з містом, можна так сказати. 

Взагалі, я скульптор, люблю робити все об’ємне та просторове, що може бути. З різноманітних матеріалів, себе не обмежую. Можна про скульптуру багато говорити, але це, як переклад з мови на мову, і так десять разів. Хочеться більше уважності до деталей, щоб люди рухали скульптури, торкались, взаємодіяли, а не тільки сприймали як інформацію про щось. І так є, так що я дуже тішусь, що я можу щось сказати об’ємне і продовжувати це робити. Особливо в межах міста. І з Луцьком в мене особливі стосунки. Я не особливий подорожувач, тому, напевне, крім Львова, це єдине місто, яке так добре знаю. Бо, якщо вже говорити про поїздки, то люблю гори, ліс, намети і всяке таке. Відволікаюсь від міських пригод та радостей, розпалюючи багаття, чай з димком собі загрію і тішусь, не великий урбаніст. Але надихаюсь і вертаюсь в місто, тут береш, там даєш. Так і буває.

Вартко

Закінчить речення: 

Якщо з ситуації немає виходу, то… мабуть, не варто поспішати йти з неї геть, краще зручно сісти в самісінькому її центрі і подивитись уважно в сторону входу: якщо ніхто не виходить, то вже зайшов чи скоро точно має зайти,  з  цим і будемо розбиратись. 

Для мене місто – це… простір, що потребує людей, бо зникне без нас, проте у вдячність за нашу увагу і віддачу перетворює набуте у власний характер, впорядковує щодня наші кроки, звуки чи відправляє по маршруту запах свіжоспечених хлібів.

Мистецтво – це… така субстанція, як ідея чи почуття, тільки значно тонша. Що шукає собі носіїв,  себто митців, що проходячи щоразу складну адаптацію злиття з невідомим, перекладають складновідчуте в актуальний часопросторовий сленг. 

Що ви побажаєте нашим читачам? 

Раз ми говоримо про кликунів, то, в стилі нашої бесіди, хочу побажати читачам декількох особливих умінь. Бо вміння – це таке, що є в тобі, з тобою і ти можеш користати з нього у найрізноманітніших ситуаціях. А саме: вміння поглинатись простором, тобто сприймати настільки уважно, щоб дух захоплювало і вміння поглинати простір, тобто виражати себе так  цікаво і дзвінко, щоб все довкола теж раділо і відлунювало. А ще, вміння тішитись від маленьких пластичних, графічних, кольорових,  звукових, словесних та інших відкриттів, що очікують на вас, як і в нових текстах, так і на вулицях. І взагалі будь-де.

Розмовляла Катерина Рубан