“Цитра” – це щіпковий музичний інструмент, відомий як “піаніно для бідних”. “Цитра” – це непосидюча дівчина з непростим характером. А ще “Цитра” – це в Луцьку про джаз. Бо саме так називається перший у місті джаз-клуб, “простір свободи”, як кажуть про нього що прихильники, що засновники. 

Тут часто відбуваються імпровізовані концерти відвідувачів та виступи зірок світового рівня, зустрічі старих друзів і спонтанні не випадкові знайомства. 

Джаз-клубу всього рік, але він вже має свою історію. Про неї сьогодні “СВОЇ” і поговорять з Віктором Грисюком, одним з співвласників “Цитри”.

Вікторе, з чого для вас почався джаз?

В мене багато чого в житті не сплановано. А все, що планувалося і планується, часто не виходить. Ну і цього року, як там кажуть, коронавірус трохи вніс свої корективи (сміється – авт.).

Так виходить, що мої вчинки часто спонтанні. Наприклад, було, що я першим в Луцьку провів флешмоб. У 2004 році ми організовували акцію протесту проти Кучми: зібрали старі поламані телевізори, наклеїли на екрани підписи “1+1”, “Інтер”, я проголосив промову про те, що телебачення – це маніпуляція та брехня і ми дружно розбили їх публічно молотом.

Виходить, що до джазу ви йшли через імпровізації та протест?

Так сталося. що я трохи більше 15 років займаюся громадською діяльністю. Спочатку, це була молодіжна волинська громадська організація “Єднання”, з якою ми робили різноманітні акції: боролися проти Кучми, проти Януковича, проти Табачника, запускали флешмоби.

А десь років 10 тому, я став робити акцент на культурній сфері. Допомагав організовувати концерти, квартирники, збірки видавати місцевим літераторам, навіть Тараса Чубая колись привозив до Луцька  і так далі.

Тоді, відомий на Волині лікар Сергій Прокопюк (з яким ми теж познайомилися через спільний громадський активізм), познайомив з Олегом Баковським. А Олег Баковський – засновник джазових фестивалів в Луцьку. І він запропонував співпрацю, тому що я був з громадської організації, а Олег хотів розвивати фестиваль для ширшої аудиторії.

Я прийшов на джазовий фестиваль в замку і мені сподобалося. З того часу й долучився до цієї культури.

Олег останні пару років живе в Польщі, я в Луцьку. І ми далі організовуємо два джазові фестивалі: “Art Jazz” (Луцьк-Рівне) і  “Jazz Bez” (міжнародний фестиваль, Україна-Польща). Був ще третій колись – ”Музичні діалоги” (джаз-фольк, наш луцький фестиваль, відбувався в Дні Європи в Україні). Але його вже кілька років не проводимо, бо складно.

А чому?

Фактично, коли ми багато років робили це все як громадські діячі, на власному ентузіазмі, то не були потрібні нікому, ні бізнесу, ні владі. Лише буквально пару років, як міська рада почала сприяти. А до цього часу, нам було дуже складно, я б сказав, що не те, що не сприяли – заважали. Бо  ми завжди анонсували, що джаз поза політикою і тому на фестивалях  немає лого політичних партій, а це багатьом не подобається і фінанси знайти важче. Плюс, міська влада не завжди легко йшла назустріч, бо розуміли, що це такий незалежний фестиваль, на який вони не мають впливу.

Але, тим не менш, ми привозимо зірок світового рівня, щоб їх тут могли почути і щоб вони побачили: є таке місто Луцьк, та  розповіли далі в світі.

Також на цих фестивалях ми збирали допомогу ветеранам АТО та їх родинам, а до 2014 року – допомогу дітям на лікування. Тобто виконували певну гуманітарну місію. Якщо лишалися кошти з продажу квитків, то перераховували на гуманітарну сферу, а ще, ставили скриньки на вході та збирали в них гроші.

Згодом я помітив, що це більше, ніж просто музичний фестиваль. Самі музиканти теж так вважають, люблять до нас повертатися. Якось один джазмен сказав, що луцький джазовий фестиваль – то такий “щиросердечний фестиваль”.

Була ще така смішна історія, коли хтось з київських музикантів опублікував відео, де купа дітей перед сценою в замку стрибає. І там відразу один з музикантів-іноземців коментує: “О, раз дітки перед сценою скачуть, то точно Луцьк”.

А в нас просто на той фестиваль в замку до 14 років вхід безкоштовний, виховувати культуру треба змалку. Це така, певною мірою, місія –  якщо дуже коротко про те, як я долучився до джазу (сміється – авт.).

І як у вас виникла ідея про власний джаз-клуб?

Просто ми багато років мріяли про те, щоб щось було таке в Луцьку.

Їздиш по Європі – майже в кожному класному місті є свій джазовий клуб, а в Луцьку були просто заклади харчування. Бракувало такого місця, де головним є культура, а не їжа та напої. Поки займався організацією концертів для гуртів, шукали якісь подібні майданчики в Луцьку, але власники закладів були більше зацікавлені у виручці за їжу і напої, ніж у музиці.

А ми з Ромою Невестенко-Домбровським (співзасновник “Цитри” – авт.) вже кілька років каву пили і обговорювали, що було б класно, якби в Луцьку щось таке було і довго далі розмов справа не йшла.  Але в кінці 2018 я побачив, що є приміщення цікаве, зайшли туди з Ромою і вирішили, що воно виглядає, як майбутній джаз-клуб.

Тобто просто сходили туди і вирішили, що пора?

Ні, ну ми власнику приміщення подзвонили (сміється – авт.). В нього приміщення простоювало, він не знав, що робити. Перед тим там був бар і власник не міг визначитись, чи відновлювати, чи здати, чи ще щось. А тут ми. Він вислухав, сказав: “Ви вар’яти, але вірю у вашу ідею, робіть”. Так і почалось.

Спочатку ми думали за місяць запуститись. Але потім зрозуміли, що таке “ремонт”, який був з листопада 2018 і по травень 2019. А в травні ми відкрились.

А таке питання, де ви брали кошти?

На власні кошти. Я, наприклад, багато років займався підприємницькою діяльністю. Плюс, ще були інвестори, які повірили в ідею. Якось так.

Просто я здогадуюся, скільки може коштувати відкрити джаз-клуб в Луцьку… 

Ну так. Можете там в дужках написати: Віктор пустив скупу сльозу по обличчю, його вираз став скорботним та печальним, в повітрі зависла бентега (жартує – авт.).

Зрозуміло, що непозбувна. А як ви визначили формат закладу? 

Все до дрібниць в “Цитрі” ми вигадували самі. Процес і далі не стоїть на місці, простір постійно змінюється, поступово з’явились: барна стійка, екран в нижньому залі, ще якісь дрібниці. Все для комфорту. Практично всі джазові клуби світу, такі і є: в підвальчику, маленькі, атмосферні, затишні, меблі не хайтек.

Але уявлення про те, яким має бути джаз-клуб, ясна справа, формувалося після того, як ми трохи походили по ним в інших країнах: Польщі, Португалії, ще десь. Це все наклало відбиток і на “Цитру”.

Звідки, до речі, виникла назва?

Над назвою ми думали дуже довго і версій було багато. Варіанти не буду перераховувати, комерційна таємниця (сміється – авт.), може ми ще щось будемо відкривати. Хотіли, щоб назва була пов’язана з музикою, але щоб одночасно була і якась автентика. От, наприклад, у Львові є “Дзига” (легендарний арт-простір і джаз-клуб – авт.) – це таке притомно українське слово, ми хотіли обрати й собі щось подібне, але з прив’язкою до Волині.

Слово “цитра” увібрало в себе все, що було потрібно. Тому що це і музичний інструмент, і ще, в нашому регіоні так називають “дівчину з вогником”. Моя бабуся казала на непосидючих дівчат: “Ну ти й цитра!”. Але ті, хто приїжає з інших регіонів, часто спочатку думають, що назва пов’язана з цитрусовими.  Плюс до того, ми ще досліджували, що означає слово “zitter” (назва англійською – авт.) в інших мовах, то з нідерландської це перекладається як “місцевий”. І звучить класно.

Тому і ми обрали цю назву, що може об’єднати так багато сенсів – “Цитра”.

А як ви збирали команду довкола себе?

Через фейсбук, через друзів, через знайомих, якось так. Команда змінюється: хтось йде, розуміючи, що це не для нього, хтось приходить натомість. Колектив невеликий, дуже важлива дружня атмосфера. Ми, коли починали формувати команду, то казали, що вік не важливий, стать не важлива, освіта не важлива – головне, щоб людина була хороша і відчувала, що на своєму місці,  всього іншого можна навчити.

Я завжди кажу, що “Цитра” – це більш ніж бар, більш ніж клуб, більш ніж кафе, це простір свободи.

Розкажіть з чого він формується.

З самого відкриття “Цитри” в нас не було проблем з музикантами. Тому що я багато років займаюсь організацією джазових фестивалів, Рома дотичний до культурної сфери, тому варто було сказати про те, що в Луцьку відкрився джаз-клуб, і відразу з’явилось багато бажаючих виступити в нас, люди самі писали. Когось ми запрошували, хтось скидав щось своє послухати і тоді вже ми вирішували, щодо виступу.

В нас були і акустичні вечори, і джаз, і блюз, і кубинські вечірки, і вінілові вечірки, і театральні постановки, і літературні вечори, і майстер-класи, і стендап-виступи. Всього не перерахуєш, формат дуже різний. Єдине, чого в нас ще не було і, скоріш за все, не буде, це російського шансону. Французький може бути.

Були і спонтанні вечірки, коли музиканти приїздили з концертом в іншому місці, але приходили просто до нас вечеряти і їм так подобалось, що лишались і виступали й у нас.

Було афтепаті фестивалю, коли володар 10 греммі Тал Коен та один з найкращих саксофоністів США Грег Осбі спонтанно грали  в “Цитрі”. Теж, вони в нас вечеряли і їм так сподобалось, що запропонували зіграти.

Був дуже цікавий випадок, коли приїхав блюзмен з Аргентини, який мав 2 концерти: в Києві та Дніпрі. З Києва мав їхати на Варшаву, але мої друзі з Дніпра розповіли йому, що в Луцьку нещодавно відкрився джаз-клуб, сказали, що то по дорозі. Показали по карті, сказали, що з Луцька до Варшави пішки можна дійти, забули, правда, уточнити, що потрібно буде перетнути кордон. Але він був такий щасливий після того, що потім ще раз до нас приїзжав, через півроку.

Спонтанно приїхало тріо дівчат з Праги, які теж мали кілька концертів в Україні, вертались додому і заїхали в Луцьк. А ми, звичайно, тільки за спонтанність.

Багато молодих талантів з Луцька, зі Львова, з Києва пишуть до нас, щодо виступів. Ми відкриті до всього цього. Часто проводимо таку практику, як “Вільний мікрофон”, коли можна просто сісти і грати. Навіть випадкові туристи в нас грають, буває, і я навіть не уявляю, що то за люди. До нас колись, наприклад, завітали туристки з Німеччини і одна пані запитала, чи можна сісти за піаніно. Вона так круто грала, а коли виходили вже, то одна з них сказала, що та пані в Австрії виступає чи в оркестрі, чи десь. Приємні випадковості.

То з виконавцями не було ніколи проблем, були такі місяці, коли кожен день концерт. Єдине що, це втомлює організаторів (жартує – авт.).

Так, я пам’ятаю, що завжди було важко відслідкувати, так часто щось нове у вас з’явилось. А зараз, на період карантину, ви що робите? 

Ми бачили, яка йде тенденція в світі та прийняли добровільне рішення: закритись на карантин. А потім, на наступний день чи через день, здається, карантин оголосили офіційно. Зараз ми теж ще не відкриваємось, тому що сам формат “Цитри” – це не поїсти, попити, а культурний простір. Тобто відкритися суто для того, щоб люди купляли їжу на винос – це не наш формат. Бо “Цитра” це про атмосферу.

Пробуємо адаптуватися під умови часу. Нещодавно зробили онлайн-концерт Макса Таврического, на який можна було придбати квитки. Але це було скоріше тест-версією, оскільки ці квитки – умовність. Кожен міг просто собі ввімкнути та дивитись. Ще продаємо сертифікати, які можна буде використати після карантину, на каву в “Цитрі”, вечерю в “Цитрі”, вечірку в “Цитрі” і тому подібне.

Тут важко щось планувати чи передбачити. Але сам формат “Цитри” в тому, що ми повинні працювати в ритмі вечірок, концертів, живого спілкування, тому чекаємо. Я думаю, що треба вирішувати проблеми по мірі їх надходження. Буде видно, може перетворимося на коворкінг, закритий таємний клуб по стуку (жартує – авт.). Або кіностудію, в нас вже був досвід.

А який у вас був досвід з кіностудією?

У нас знімали новорічний концерт “Суспільного телебачення”, називалося: “Ніч на Суспільному”, хто в Новий рік дивився, міг впізнати нашу шторку. Десять волинських колективів, дванадцять годин зйомок, п’ятдесят людей задіяно. Весь нижній поверх тоді перетворився на майданчик, весь верхній поверх був заставлений камерами та освітленням, а на сцені виступали. До речі, про це ніхто не знає, я не писав ще ніде, бачите, ексклюзив (сміється – авт.). Так що такий собі “Новорічний вогник” знімався в “Цитрі”, ми тоді на два дні закривались.

А ви пам’ятаєте, коли почали слухати джаз? 

Я з дитинства намагався різну музику слухати, не зупинявся на чомусь одному, колись навіть вчився на трубі грати. Просто слухав і робив те, що подобається. І ще добре пам’ятаю перший мій фестиваль в замку, бо одна справа слухати запис і зовсім інша – живий виступ. Всім, хто каже, що не любить джаз, завжди пропоную прийти до мене на фестиваль, почути наживо і сказати ще раз. Бо говорити, що “я не люблю джаз”, це те саме, що сказати “я не люблю музику”, настільки різний буває  джаз.

Закінчить речення: 

Свобода це… можливість творити хороше для світу.

Культура це… те, що робить людину людиною. Інакше ми б нічим не відрізнялися від тварин.

Якщо з ситуації немає виходу, то… треба йти вперед і відкривати нові можливості.

Що ви побажаєте нашим читачам? 

Вважаю, що треба багато працювати над собою і найголовніше – дуже багато помилятись, ризикувати, не чекаючи на зміни. Не помиляється той, хто нічого не робить. Не боятись зробити помилку – це те, що дає свободу. Якщо подивитись на історію успішних людей, не важливо в якій сфері: наука, спорт, культура, політика, бізнес, то помилок та поразок в сукупності, вони за життя зробили набагато  більше, ніж досягали успіху.  Але, коли вже приходили до своїх цілей, то це було варте всіх попередніх помилок. Цього і побажаю: помиляйтесь, але не зупиняйтесь.

Спілкувалася Катерина РУБАН