Музей у Княгининку відомий далеко за межами громади. Це місце, в якому можна не просто подивитися, а й, нечувана справа –  доторкнутись до старовини. Погратися іграшками, якими грались 100-200 років тому, написати писанку, змайструвати воскову свічку, розмалювати дерев’яного коника. Потримати в руках все те, що в інших музеях за трьома замками.

Засновники музею – Андрій Бондарук та Ірина Сардак-Бондарук перетворюють все навколо на мистецтво. Вони рятували родинні колекції старовини від знищення, переховували їх між антресолями, зберігали для наступних поколінь. Вони відроджують писанкарство та іграшкарство, навчають та надихають дітей до пізнання своєї ідентичності. Вони заснували під час карантину онлайн-школу, бо “доки українці малюють писанки, доти світ стоїть”.

Сьогодні портал “СВОЇ” поговорить з Іриною про музей, творчість та те, чому можна гратися музейними експонатами.

Фото Світлани Солт

Ірино, як так склалося, що ви опинилися в музеї? Розкажіть цю історію.

– Всі мої історії дуже довгі (сміється – авт.). Так сталось, що я давно цікавлюся українською минувшиною: вишивкою, живописом, народними традиціями. А сім’я мого чоловіка Андрія Бондарука, має гарну етнографічну колекцію речей старовини. І, коли я переїхала в Княгининок – все це просто об’єдналося в одне. 

Мама чоловіка – Валентина Якимівна Бондарук, працювала в маяківському інтернаті, зібрала там музей-світлицю. Діти приїздили на навчання з  різних районів Волинської та сусідніх областей, привозили в подарунок різноманітні предмети українського побуту: вишиванки, домоткані рушники. І коли уроки народознавства закінчилися,всі ці речі потрібно було прибрати, і то дуже швидко. Це звичайно сумно, коли такі речі стають непотрібними… 

А чому? 

– Відмінили уроки народознавства в школі. Мабуть, ми вже достатньо добре знаємо свою культуру та традиції. 

Дирекція світлицю підтримувала, проте міністерство освіти повідомило, що це не потрібно. Сам директор (інтернату – авт.) передав дуже гарну і велику колекцію власних старовинних родинних речей . І там є унікальні експонати. Коли діти приходять на екскурсію і дізнаються, що це їх Євгена Михайловича Возняка речі, щиро тішаться, дивуються, відразу посмішки. 

І це все швидко треба було десь забрати та подіти. Ну ми й забрали: щось в квартиру, щось на горище, щось на антресолі. А далі так сталось, що колишній сільський голова Маяків (стара назва Княгининку – авт.), проводив реставрацію місцевого будинку культури і запропонував нам приміщення під музей. Ініціатива створення музею наша з чоловіком, його мамою і ще деякими однодумцями, спільна. Хотілося, щоб ці речі далі несли свою культурну, просвітницьку функцію, в нас три школи в громаді. Музей повинен бути.

Я спочатку скептично віднеслася і не дуже вірила, що насправді буде приміщення. Але воно є. Будинок культури відреставрували і ми перенесли всю колекцію, відкрили музей. Додали ще своїх речей, бо, якщо вже маємо вдома щось таке унікальне, чого всього 3-4 штуки на всю країну, то було б не правильно ховати це в себе. Краще хай люди мають можливість бачити це в музеї, тим паче воно гарно вписалось в експозицію.

Так стався музей.

Але ми не тільки хранителі фондів чи екскурсоводи. Ми ще є, скажу таке гучне слово, – митцями (сміється – авт.).

То ж так і є.

– Може це не зовсім доречне слово. Бо ми себе не вважаємо кимось таким, з великої літери. Просто робимо те, що любимо, те, що хочемо. Діяльність нашого музею ще й наполовину просвітницька. Андрій – майстер народних ремесел, багато що може розповісти та навчити, поділитись практичним досвідом. Я –  маю художню освіту, вмію працювати з дітьми. І воно все плавно збіглося в одну лінію. 

Діти знають наш музей не просто як місце, в якому зберігаються старовинні речі, а як культурний простір. І коли зустрічають десь на вулиці в селі, то питають: “а коли буде майстер-клас?”

Ми для себе зрозуміли, що важливо не тільки познайомити дітей з історією та теоретичними відомостями про світ, щоб вони стояли і позіхали. Тому з нашого музею можна винести і певний тактильний досвід. 

Звичайно, є старовинні унікальні речі. Вони за склом. Але, наприклад, на кожній скупці металобрухту є купа старих металевих прасок. Чому б не дати таку праску дитині потримати в руки? Вона відразу відчуває причетність, уявляє як прасувалося колись, якою була домашня робота. І коли тобі дали потримати експонат, то ж зовсім інше враження – дитина виходить з музею з посмішкою. Їй щось розповіли нове, про речі, які зустрічаються в казках. Показали ту лопату, наприклад, на яку сідав Івасик-Телесик. Це ж пригода. 

В моєму дитинстві таких походів до галерей чи музеїв не було. Зазвичай, нічого не можна було чіпати. І це навіть в дорослому віці відбиває охоту туди повертатися. Бо, крім естетичної насолоди, є негатив від обмежень та заборон підходити близько.

В нас на передньому плані стоять ті експонати, які чіпати можна. І нічого не стається страшного, якщо дитина доторкнеться рукою до якоїсь ступи. Бо, перед тим як потрапити до нас в музей і зайняти місце в експозиції, ця ступа валялась півстоліття в когось на горищі, і це нічого. А від доторку що, розсиплеться? Ні.

І ще, оскільки Андрій майстер народної іграшки, то він дослідив й відтворив, зокрема, волинські народні іграшки. В нас є такий столик, на якому стоять експонати, якими можна гратися: по підлозі стукати, грюкати… Тільки не дуже сильно, бо ще в цьому приміщенні знаходиться музична школа. Заважати, бігаючи з деркачами по Будинку Культури, ми не дуже хочемо. Але працюємо так, як нам комфортно. І всім комфортно разом з нами.

Від нас з музею виходять з новими знаннями, часто – готовим, створеним власноруч, виробом і з посмішкою.

Ви таким чином просто включаєте всіх відвідувачів в життя музею?

– За бажанням. І дивлячись наскільки велика екскурсійна група, скільки мають часу та яка мета їх візиту.

Є ті, хто приходить в рамках уроку історії – то одна екскурсія. 

Одного разу приїжджали діти, які пишуть наукову роботу по бджільництву. Їм ми принесли  маленьких бджілок. Андрій давно займається пасічництвом, тому в нас є багато всього, що з цим пов’язано: можна і старовинну маску пасічника поміряти, і димаря принести, і самому зробити воскову свічку. 

Так воно все і складається разом, ніхто спеціально нічого не придумував. Просто з’являється ідея, а потім – нанизується, переплітається, стає спільним творчим проектом. Як, наприклад, мої художні ілюстрації книжки “Діти бавляться” і Андрієві українські дерев’яні іграшки, що разом доповнили та розширили експозицію зі старовинними українськими дитячими іграшками.

А як взагалі з’явилася ідея робити репліки українських старовинних іграшок?

– Про це, звичайно, краще детально розпитати в мого чоловіка. Його надихнули старовинні народні іграшки. І він, як людина, що добре вміє працювати з деревиною, вирішив їх відтворити. 

Почалося з писанкарства. Ми проводили майстер-класи з розпису писанок, але це сезонна справа, а хотілось мати з чим поїхати і на фестивалі. Взагалі питання було в тому, як зацікавити народним мистецтвом дітей. Як передати їм дух та настрій української культури. Якою мовою до них говорити? Тоді з’явилася ідея з іграшкою.

Хотілось, щоб люди могли не просто придбати іграшку на фестивалі, а долучитись до її створення. Але, для того, щоб зробити її самому з дерева, потрібні певні навики. Тому ми пропонуємо такі варіанти: або розмалювати її разом в народному стилі, або закінчити якісь мінімальні оздоблювальні роботи. Наприклад, було таке, що ми  зробили 70% роботи, а дитина вже закінчила іграшку: наждачним папером щось шліфувала, збирала деталі, клеїла гриву конику. 

Ми побачили, що це цікаво. 

Стає дуже трепетно і сентиментально, коли після майстер-класів чи екскурсій підходять старші люди та розповідають свої історії. Хтось згадує про те, як йому дід схожу іграшку майстрував. Хтось розповідає, що вони переселенці і такими ж гралися в інших краях. Хтось про війну. Ці історії дуже важливі для нас. І неймовірне відчуття, коли таким діляться.

А дітям цікаво, що така іграшка колись давно була, а нею можна зараз гратися! От чим гралися, як не було телефонів та планшетів? То ж мабуть нудота була страшенна (жартує – авт.), як вони жили взагалі, ті наші дідусі з бабусями… 

І тут виявляється, що це цікаво. Що можна самому придумувати ігри. А ще – самому прикрасити іграшку народними візерунками. 

Український розпис дуже простий у виконанні, там все йде від душі, зрозуміло на інтуїтивному рівні: пряма, крива, листочки, пуп’янки калини. І всі, хто сідає малювати, навіть якщо кажуть, що не вміють, отримують в результаті той самий народний розпис. Тому що він має бути простий: живий, трохи наївний, від серця. І кольори, і візерунки загальнозрозумілі всім. Така собі універсальна система символів.

Часом прийде дитина: на перший погляд не зацікавлена, з якимось айфоном чи планшетом . Відкладає його вбік і сидить захоплено малює тих півників. Причому видно, що отримує від цього не аби яке задоволення. Таке відкладається в пам’яті. І, по-моєму, дуже важливо.

Ви це все проводите в музеї чи робите виїзні якісь майстер-класи?

– Ми дуже мобільні. Знаю, що не завжди є можливість привезти дітей зі школи в Княгининок. Бо це велика відповідальність, потрібно багато супроводжуючих осіб і мороки класному керівнику. Тому часом ми можемо приїхати в школу з майстер-класом, розповіддю та репліками експонатів, якщо говорити, наприклад, про народну іграшку або ляльку-мотанку.

Коли ти не маєш змоги прийти в музей, то музей іде до тебе. 

А поки карантин, то ми робили онлайн-школу писанкарства. 

Це цікаво, розкажіть докладніше.

– Щороку, за два тижні до Великодня, музей проводить школу писанкарства. Як в самому приміщенні, так і на виїзді. 

Це дуже мобільний і доступний майстер-клас, в рамках якого навіть діти в садочку можуть розписати писанку чи накрапати крапанку. Звичайно, з дотриманням техніки безпеки, бо ми працюємо з воском і свічкою. Часом то перетворюється в справжнє свято: люди приходять в вишиванках, фотографують сам процес, роблять сімейні фотографії. Все дуже урочисто та красиво.

Але, цього року карантин вніс корективи і ми вирішили перенести це все у відео-формат. Знімали роліки і викладали на сторінці в Youtube, максимально детально пояснюючи всі тонкощі та секрети писанкарства, щоб люди вдома змогли самі  написати писанки. Бо ж є така старовинна писанкарська легенда, що доки українці пишуть писанки, доти світ стоїть. 

Деякий час вчилися, дивилися відеоролики, як правильно знімати та монтувати. Згодом з’явився зворотній зв’язок: люди робили фотографії своїх писанок, викладали в інтернеті, дякували, тішились,  розповідали історії про те, як це у них відбувалось. 

Ми зрозуміли, що можна свого глядача шукати як в “офлайні”, так і в “онлайні”, людям це потрібно. І було варто всіх зусиль.

А ще дуже приємно, що люди підказували, якщо ми чогось не знали, допомагали.То цей карантин, з одного боку, дискомфорт, а з іншого – дав змогу займатись тим, чим ніколи не вистачало часу чи мотивації. Головне було почати.

Порада для починаючих: почніть?

– Так (сміється – авт.). Це такий тоненький момент, коли тобі щось ледь-ледь привідкривається, привідкривається і – раптом стає зрозуміло. І це неймовірне відчуття.

А які є плани на майбутнє? Я розумію, коронавірус, але …

– Вижити (сміється-авт.). А якщо серйозно, то в мене готується виставка. Так повелося, що я знайшла для себе дуже комфортну і органічну техніку – розпис на склі. В ній і працюю зараз. В мене не буває так, що щось окремо малюю. Якщо з’являється ідея – то відразу з’являється серія.

А розкажіть детальніше про виставку.

Це буде про символіку: дерево життя, солярні знаки… Але, якщо чесно, поки карантин, то все законсервоване, не хочу втратити, розгубити, розпорошити атмосферу. Думаю про інші техніки, пробую щось нове і чекаю. Коли прийде гарний сонячний день, будуть відкриті двері галереї і ми зможемо там зустрітись.

Музей працює. Навіть в теперішні дивні часи, музей працює, просто в іншому форматі.

Закінчіть речення:

Мистецтво – це… поза метушнею. Який би бардак не творився в світі, а Мона Ліза висить собі і посміхається.

Атмосфера – це… назва гурту. Був такий гурт – “АтмаСфера”. До речі, дуже “атмосферний”.

Якщо з ситуації немає виходу… треба лягати спати.

Що ви побажаєте нашим читачам?

– Залишатися сильними, свідомими та здоровими, бережіть себе і своїх близьких. Мийте руки. А все решта – мине. І коли закінчиться карантин, все буде, як і було, навіть краще.