Це жінка – свято. Або навіть інакше – творчість. Які посади вона б не обіймала, де б не працювала, точно знає, що мистецтво – вище, якщо не за все, то майже за все. Ця жінка уміє починати життя з чистого аркуша і розмальовує не тільки аркуші.

Вона – Юлія Гринчук. Нині жінка директорка Луцького районного центру зайнятості, а у минулому голова Горохівської РДА. Однак, чиновницька діяльність ніяк не вплинула на її творчість.

У розмові для порталу «СВОЇ» Юлія Гринчук розповідає, як не загубити себе у вирі змін професій, як не розминутися з мистецтвом і собою.

У першу чергу хочемо запитати про Вашу освіту, оскільки знаємо, що вона пов’язана з педагогікою і мистецтвом. Розкажіть, на кого вчилися?

– Загалом маю три освіти. Перший диплом – викладача образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва. Навіть не знаю, чи це було для душі, чи для роботи. Але, у принципі, мистецтва забагато не буває – навіть в інтернеті є такий хештег.

А скільки часу Ви працювали саме за мистецькою спеціальністю, за першим здобутим дипломом?

– У педагогіці я маю дуже гарний досвід – два роки працювала у дитячому садочку, вела гурток образотворчого мистецтва для діток дошкільного віку. Це, мабуть, найяскравіше, найщиріше і наймиліше мистецтво, яке може бути. І моїх років 10 педагогічної практики, більше досвіду маю в організаційних моментах – працювала заступником директора, директором навчального закладу. Але паралельно з цим мала за щастя читати учням уроки художньої культури. Саме для цього найбільше знадобився диплом Інституту мистецтв.

Хочемо в цьому руслі запитати про Ваші кар’єрні здобутки. Знаємо, що Ви працювали у партійному штабі, очолювали одну з РДА на Волині. От, власне, наскільки легко чи важко було переходити з педагогіки в політику. Як Ви адаптувалися в цьому?

– Цікавими були переходи. От ти запитуєш – а я для себе шукаю ці відповіді. Мабуть, диплом образотворчого мистецтва допомагав бачити прекрасне там, де його важко бачити людям. Але до згадуваного у мене є ще один диплом – менеджера роботи з персоналом. І внутрішньо у мене є бажання і можливість організовувати людей до їхньої цілі. А також об’єднувати людей навколо спільної ідеї. Мотивувати людей.

Будучи головою адміністрації, я працювала не лише з проблемами району, адміністративними, соціальними питаннями чи дорогами (цей список можна продовжувати). Були також приємні несподіванки: як-от у районному центрі музична школа з уроками живопису, і на цьому тлі робили виставки художніх робіт – досить потужні.

На час моєї каденції будинок культури був на ремонті, який відкрився виставкою робіт місцевих художників. Крім того,ми влаштували потужну виставку у приміщенні будинку облради (де знаходиться і РДА, – ред.). І мене здивував рівень місцевих художників – нібито аматорів. Дуже круто виглядали стіни адмінбудівлі, прикрашені картинами. Ми на цьому не спинилися – картини змінювали, але виставкова зала залишалася.

А нині я працюю у службі зайнятості (ЦЗ Луцького району, – ред.), але не полишаю своїх ідей. І от у Міжнародний день людей з інвалідністю ми організували трьом талановитим (проте безробітним) людям виставку. Ідеться про жінок, які вишивають бісером, створюють картини… люди, які без цієї часточки мистецтва не можуть жити. Вони самі привозять роботи, самі їх забирають, але при тому дякують за можливість показати себе і свій талант. Це і є свято.

І все ж, повертаючись до Вашого творчого начала, Ви пробуєте малювати все… а чим Ви любите малювати найбільше?

– Усе залежить від періоду, в якому знаходжуся. Був період, коли я малювала просто олівцем, якого не брала у руки років 10. А потім з легкістю тим же олівцем малювала троянду. І думаю: як я жила без цього? При тому портретів я не малюю, так склалося.

Був період, коли моєю улюбленою була акварель. Вона легка і прозора. Попри це  нею важко малювати професійно. Але період мого життя із зернистим акварельним папером відійшов.

Тепер у моєму житті з’явився акрил. Цих фарб у мене – кілька тисяч тубів, куплених за довгий період. І це моє багатство. Інші, може, складають дорогоцінності, якесь багатство, а для мене цінність – можливість малювати.

Моєю втіхою вважаю намальованих мною зелених котів на жовтому. В інших інтерпретаціях коти виглядали не так яскраво і привабливо.

А нині я захоплююся малюванням по склу. Провела багато спільних малювань – не можу назвати це майстер-класами. Це просто спільні малювання.

Ці спроби допомагають розвіятися, відійти від буденності.

З чого почалося Ваше захоплення малювання на склі? І що зі скла Ви розмальовували?

– Розмальовувала пляшки шампанського і келихи на весілля. А також світильник на подарунок, свічки, вази, склянки… Загалом можу розмалювати будь-який предмет, не оздоблений до того. І мене тішить, коли це подобається людям. У мене є фото і відео, які свідчать, що мої роботи прикрашають оселі замовників. На цьому я нічого, окрім емоцій, не заробляю. Це можна порівняти з розмальованим печивом, яке з’їдається, але залишається емоція.

А почалося все з порожніх пляшок. І переживаючи, аби не подумали б чого про мене, уточняла: пляшки від початку малювання були порожні (сміється, – ред.). Крім скла, можна пробувати розписувати пластмасу. Скажімо, я розписувала горщики для орхідей… політ фантазії великий.

Чи є у Вас мрія розмалювати якусь неймовірно велику поверхню, зробити вітраж, наприклад?

– У мене загалом немає мрій, бо кожна мрія для мене відразу стає метою. Але про вітраж треба подумати, дякую за підказку (сміється, – ред.). Загалом мені дуже хочеться зробити побільше того, що гріє людям душу – хай би як це пафосно це не звучало.

Яких помилок Ви боїтеся?

– Важливо розуміти змінність речей. Люди часом дивуються: мовляв, от розмальована свічка згорить – і її не буде. Або склянка розіб’ється… На це все я кажу: і слава богу, можна зробити інші. Щоразу, оформлюючи інший предмет, людина вдосконалює вміння, вдосконалює себе…

Знаємо, що Ви досить молодою перейшли у статус бабусі (у 38 років, – ред.), чи малюєте разом із внучкою?

– Звісно, малюємо разом! Це та моя подружка, з якою можна пробувати все. Вона не просто вміє – ще й підказати може! У нас є досвід спільного малювання, ми зробили декілька робіт акрилом. Зокрема, є перша робота Зоряни, зроблена на дереві, на твердій основі. Вона вміє працювати з такими матеріалами, знає, що майже весь час потрібен увімкнений фен, аби підсушувати фарбу… з нею цікаво творити. Є підписані роботи – аби була пам’ять Зоряні.

Чи були Ваші творчі спроби арт-терапією?

– Це не в минулому часі, так є і досі. Я так і ставлюся до своїх спроб – як до арт-терапії. Друзі купують мої роботи або купують мені фарби для роботи. Зараз, наприклад, я займаюся практикою рoint-to-point, навіть перейшла до мандал. І це дуже хороша терапія.

Що б Ви побажали людям, які хочуть почати малювати (нехай як арт-терапію), але остерігаються цього чи бояться?

– Може, скажу високопарно, але щиро: по-перше, не боятися. А по-друге, не прагнути досконалості. Будемо об’єктивні – її не буває. Руйнуйте психологічну межу чистого аркуша. І я не кажу про професійних художників – тому що це зовсім інше. Якщо говоримо про суто вправляння і спроби – руйнуте страх чистого листа!