Ми домовились зустрітися у Музеї книги та друкарства, але з певних причин перейшли до Острозького замку. Дорогою Андрій розповідав про свою роботу та про те, що відвідувачам раніше не дозволяли фотографувати експонати, адже спалахи фотокамери можуть псувати якість картин, проте нині відвідувачам зробили безкоштовну фотозйомку, бо здебільшого фотографують на смартфони. А вже біля замку нас зустрів місцевий кіт. Андрій жартома обурювався, що в інстаграмі виставки чи картини набирають менше вподобань, аніж пухнастий.

Якщо хтось і вважає роботу музейника нудною, то тільки не він. У його розповідях відчувається трепетне ставлення до справи, якою він займається. Нам чоловік зізнався, що спробував себе в багатьох напрямках, але якби не любив цю роботу, то не присвячував би їй себе.

Він – Андрій Брижук – заступник директора в історико-культурному заповіднику – Острозькому замку. На цій посаді він трохи більше року. Брав участь у конкурсі на посаду директора, але у той час поїхав у США. Його ідея – запровадити в музеї більше інновацій, зробити його інклюзивним та цікавим для відвідувачів. Коли подорожує, старається переймати досвід закордонних музеїв і впроваджувати його тут. А для сайту «СВОЇ» Андрій розповів, як обрав цю професію та чого вже зміг досягти на своїй посаді.

За освітою Ви історик, чому обрали цю спеціальність? Розкажіть трішки про своє минуле.

– У шкільні роки поза навчанням я періодично змінював гуртки. Але чомусь довго не затримувався на одному місці. Було й моделювання, й малювання, і басейн, і карате, і ще якась дурниця. У 2009 році я вступив до Острозької академії. Пригадую ситуацію, яка трапилася навесні 2010 року: котрийсь зі студентів у старомонастирському корпусі вирішив скинути карту, що висіла на стіні. Можливо, він отримав погану оцінку, чи логіку не так склав. Тоді директорка Мистецької галереї Анастасія Анатоліївна попросила допомогти, і склалось якось так, що наступного року я пішов допомагати в музей волонтером. І фактично із п’яти років свого навчання в Острозькій Академії, я чорити роки проволонтерив в університетському музеї. Після випуску я продовжив там працювати. Так було до 2018 року, точніше, навіть до лютого 2019.

Існує певна сумна закономірність, що острожани переїжджають до більших міст у пошуках можливостей. Ви ж осіли тут, у рідному місті. Чому залишились, а не переїхали, скажімо, до Рівного чи Києва?

– Щодо вибору університету: в той час вже було ЗНО і вступ відбувався за конкурсними результатами. Але це був час, коли уряд Януковича напередодні виборів дозволив поза конкурсом вступати дітям шахтарів. І там, куди я хотів вступити, всі державні місця отримали пільговики. Чомусь вони не надто прагнули вступати до Острозької академії. І так, за конкурсом, я пройшов на державне місце навчання, опинившись в Острозі. А після закінчення навчання  залишився, тому що для мене це комфортне місто. Це місто, яке має історію, яке має «міський» дух, чого іноді бракує іншим районним та навіть обласним центрам, це місто має громаду, яка досить активна та дбає про нього, не так масштабно, як хотілося б, але є зародки того, що усе буде гаразд.

Що найбільше запамяталось зі студентських років?

– Чудова компанія друзів. А з цього вже всіляка «чудасія», яку ми творили: підколи, розіграші…

Ви давно працюєте в музейній та туристичній сферах. Із чого починали, які виклики доводилося приймати, які перемоги можете назвати?

– По-перше, однією з перших маленьких перемог була виставка «Острог на стародавніх картах», яку ми організували будучи волонтерами. Я вдячний директорці музею історії Острозької Академії Анастасії Хеленюк, яка дала можливість реалізувати її. Адже ця виставка змогла вплинути на наше розуміння, що будучи навіть молодими, ми змогли це зробити. Великою ж перемогою вважаю організовану «Ніч у музеї», навіть не пам’ятаю 2012 чи то 2013 рік був. Тепер це – загальноміський досвід, і вже 17 травня знову плануємо організувати «Ніч у музеї». Своїм досягненням вважаю те, що потрапив на навчання до Сполучених Штатів, де пробув два тижні, адже Фонд Посольства Сполучених Штатів з-поміж не знаю скількох заявок відібрав лише п’ятьох учасників. Ще однією моєю перемогою стало те, що минулоріч вдалося реалізувати проект «Інтерактивний музей стародруків», отримавши фінансування.

Існує стереотип про те, що обрана Вами галузь нецікава чи неперспективна. Погоджуєтеся з цим?

– Якби мені було нецікаво, я б цим не займався. У фінансовому плані це справді невигідно. Тобто це те, що Сковорода називав «сродною працею», те, від чого я ловлю кайф. Тут немає такого, щоб я втомлювався від роботи. Від інших людей часто чув подібні думки. Навіть одна з викладачок університету мені сказала, що ми у музеях «пилюку протираємо». Намагаюся у таких випадках переконувати людей у зворотному, це, можливо, навіть мета моєї діяльності.

Чим сучасний музей має зацікавити відвідувачів?

– Ми забезпечуємо екскурсійні послуги, але зацікавлені також у тому, щоб повертати аудиторію до музеїв і до своєї історії. По-перше, музейники мають зрозуміти, що світ змінився і музеї повинні змінюватися. По-друге, вічною є тема фінансування. Але я в жодному разі не закликаю державу виділяти на музеї мільярди гривень, бо це буде безглуздо. Нові проекти музеїв у подальшому повинні фінансуватися через ґрантові проєкти, тобто за нову діяльність. Написав заявку, і якщо вона якісна, якщо експерти визначили, що вона хороша, то тебе підтримають. Законодавчо можна теж дещо змінити, в тому числі й для працівників. Якщо середньостатистичний музейник отримуватиме середньостатистичну зарплатню по країні, то це буде дуже добре. Поки що цього немає, і коли в мене запитують, чому в музеї немає англомовного екскурсовода, я кажу: «За мінімальну зарплату я не знайду його в Острозі.»

Ви – один із співавторів проєкту «Культурний Барбакан» в Острозі. Розкажіть більше про нього.

– Це було наприкінці 2017 року. Про те, що Барбакан, тобто Татарська вежа була умовним «більмом на оці» в нашій «тусовці» було відомо давно (сміється – ред.). Досить активно тоді працювала начальниця Відділу культури Ольга Лозюк. І власне вона була таким «моторчиком», щоб усіх змусити думати про те, аби подати на проєкт «Малі міста – великі враження», який тоді оголосив уряд. І там було кілька робочих варіантів, але якось зійшлося, що це має бути Татарська вежа. Я зі свого боку запропонував ідею з сіткою, яка зараз там стоїть. Відповідно, з міської ради подали цю заявку і після того настав складний тривалий час реалізації проєкту. Але це того вартувало, попри те, що це було важко й часто доводилось фізично працювати, толоками. Переконували жителів, бо в багатьох перше враження складалось  таке, що ми прийшли «відмити» гроші й нічого з того не буде. Але зараз мене дуже тішить, що там граються діти, вона красива. Періодично люди, які живуть поблизу її фотографують і в сторіс в Інстаграмі можуть викласти фото з підписом «Доброго ранку». Я впевнений, що коли вона була зарослою й слугувала резиденцією для наркоманів, її не фотографували б. В кінці минулого року міська рада проводила земельні торги. Було дві абсолютно однакові ділянки: одна по Проспекту Незалежності, а друга – навпроти Барбакану. І ця остання продалася дорожче. Тобто, якщо ми бачимо, що біля нас є щось естетичне, то це має свою ціну.

Не так давно працюєте заступником директора КЗ «Острозький замок». Коли проходили конкурс на посаду директора, обіцяли впроваджувати більше інновацій. Що вже вдалося зробити, а що в планах?

– Це доволі складна історія. Там було три «сесії». Я брав участь лише у першій і зрозумів, що  поки ще молодий та недостатньо досвідчений, аби мені дозволили здобути перемогу. Про це я забув, подався на кілька програм, у тому числі й до Сполучених Штатів й, напевно, в той час, коли був у Америці, посаду зайняв Микола Манько. Я привітав його, і він запропонував мені працювати в заповіднику. Я мав одну велику вимогу – ми будемо намагатися реалізовувати і його проєкт розвитку заповідника, і мій водночас. Ми дійшли консенсусу, й зараз працюємо над тим, щоб установа розвивалася. В багатьох аспектах наші ідеї й бачення перетинаються, тому поступово дещо реалізовується. Найперше, що ми зробили – це запустили аудіогід у музеї. Він тривалий час у нас проходив період тестування. Закінчили в лютому, тепер презентували офіційно. А нещодавно я запустив у тестовому режиму гід англійською та російською мовами. На це теж є великий запит. Якщо ми не можемо дозволити собі співробітника-екскурсовода, який би розмовляв іноземною мовою, то поки що знайшли таке альтернативне рішення. Не на всі ідеї вистачає державного фінансування, тому активно залучаємо кошти. Минулоріч писали ґрантові заявки – пройшла одна. Цього року подали ще три, чекаємо результатів. Є дуже багато технічних рішень – інтерактивний музей стародруків, де одна сторона музею перетворилася на панораму 180 градусів. Там є електронні копії книг та речі до яких можна торкатися. У наших музеях ми встановили монітори, які є своєрідною відеоетикеткою. Це не означає, що ними ми замінимо оригінальні експонати. Кожен експонат створює інші враження та відчуття. Ти можеш впродовж години на моніторі розглядати елементи картини Брейгеля, але, прийшовши у музей мистецтв і побачивши, які реальні розміри цієї картини, зрозумієш, що жодна техніка цього не передасть. Технікою я намагаюся полегшити доступ до спадщини. Раніше в музеї зазвичай ми бачили експонати очима й слухали екскурсовода вухами, на цьому все. Але відчуттів і способів отримати інформацію є набагато більше. Навіщо себе обмежувати? Ми можемо зробити тактильну копію експоната, аби щось відчути. Для дітей зробили печатку 1700-го року. Йдеться про те, що в музеї можна проводити більше часу, ніж 20 хвилин. Я подав один із проєктів на УКФ по інклюзії, адже наш музей не є доступним для людей з інвалідністю. Коли його будували в 15 столітті, про це абсолютно ніхто не думав. Логічно? (сміється – ред.).  І він уже не стане таким, бо ми хотіли б зберегти цю пам’ятку, ми не можемо поставити тут пандус. Важливо, що коло людей. які потребують інклюзивних рішень є значно ширшим. Іноземці теж потребують інклюзії, бо в нас поки що лише третина етикеток перекладена англійською. Ми хочемо зробити текстовий гід, зробити більше тактильних копій експонатів, які можна було б відчувати на дотик… Якщо вдасться, то восени буде презентація.

Ваша робота – робити памятки Острога цікавими для туристів. Як часто подорожуєте та на що звертаєте увагу, складаючи маршрут?

– По-різному. Зробив собі скарбничку в ПриватБанку. 10% зарплати потрапляють туди й використовуються лише на подорожі. Подорожувати й планувати можна по-різному. Після реалізації ґранту від «Малі міста..» був настільки виснажений, що вирішив кудись поїхати, щось побачити, десь забрати енергію, як вампір (сміється – ред). І було для мене досить незвичне відчуття, бо зазвичай я планую довше. А тут склалось так, що ввечері я вийшов із музею. В мене була запланована дводенна поїздка в Київ на музейний форум. І я просто шукав, що в кінці того дня летить із Києва, і куди дешевше. То виявилося місто Бремен, з Бремена я поїхав у Амстердам, з Амстердама в Краків, з Кракова повернувся сюди. Ось така досить спонтанна поїздка. Зазвичай я планую набагато довше, намагаюся не робити складних маршрутів, одне-два міста, щоб заздалегідь купити квитки, щоб вони були дешевими. Остання з таких поїздок була до Відня влітку. Стараюся тричі на рік десь побувати. Я був у Державному музеї Амстердама, підглянув квест зимових канікул, і ми зробили його тут для дітей та їх батьків, де вони шукали корону князів Острозьких. Така ідея народилась у поїздці.

Продовжіть думку

Музеї потрібно відвідувати, бо…  це місце,  де зберігається пам’ять про тебе й твоїх предків, твою громаду.

Я мрію про… те, щоб усе було добре.

Острог для мене – це… місто, де я живу.

Що побажаєте нашим читачам?

Міцного здоров’я, коронавірус ходить (сміється – ред.) І хороших новин.