Ми писали це інтерв’ю в залі для занять з джиу-джитсу. Сиділи на підлозі, говорили про різне, а навколо займалися діти – відточували своє бойове мистецтво. Про себе я думала: «Яка ж це велика розкіш – спілкуватися із такими людьми – усвідомленими, глибокими, і яке це велике щастя – бути в оточені таких завзятих дітей.»

Знайомтеся – це Андрій та Олена Ліснічуки з Рівного. Він (за основним видом діяльності) – заступник  начальника патрульної поліції Рівненщини, а ще тренер дорослої спорт-групи, призер та чемпіон України з бразильського джиу-джитсу. Вона –тренерка, чемпіонка України з бразильського джиу-джитсу, греплінгу, панкратіону, призерка чемпіонату Європи і Світу. І це їхня спільна справа та велика місія про яку багато було сказано з любов’ю та захватом. І не лише про це… Дочитуйте до кінця… Це інтерв’ю про силу, чесність та справжність.

Кому може підійти заняття з джиу-джитсу?

Олена: Усім. Немає обмежень у віці чи фізичній підготовці. В нас є група початківців, де ми освоюємо базу. Ми їздимо на змагання, відповідно до своєї підготовки та вікових категорій. В цьому залі ми займаємося із кінця 2019 року, зробили ремонт, облаштували душові, маємо велике приміщення.

Олена Ліснічук

Яка атмосфера у вас панує? На скільки ваші підходи, філософія джиу-джитсу впливає на формування особистості?

Олена: Багато чого залежить від тренера, наставника. Для мене важливо не просто фізично загартовувати дітей, а й готувати їх психологічно, морально. Ми багато  приділяймо часу не лише тренуванням, а й розмовам. Інколи батьки розповідають, що є проблема булінгу в школі чи гіперактивності, тоді ми обережно розбираємо складні ситуації.

Я ставлюся до цього як до великої життєвої місії – повпливати на своїх вихованців так, щоб вони колись у житті зробили правильний вибір.

Андрій:  Я проводжу тренування старшої групи. Джиу-джитсу – особливий вид спорту, його зали, зазвичай, називають академіями і це пояснюють тим, що це заняття є передусім інтелектуальним. Це як людські шахи, де в першу чергу, перемагає інтелект,воля і лише потім фізичні сили.

У наших підходах ми протиставляємо себе тенденції виховання зі спортсменів так званих «тітушок». Ця ситуаціє є болючою і для нашого міста. Мені доводиться по роботі зустрічатися із хлопцями, які використовують набуті знання не у залі, а на вулиці. Наша політика в цьому – жорстка. Наші вихованці, які можливо в силу юного віку чи негативного впливу, були помічені на проплачених мітингах, припинили у нас заняття. Ми не можемо собі дозволити, щоб хтось пов’язав ім’я нашого клубу із діями безчесними, у незаконних чи злочинних цілях. Ми даємо зрозуміти: коли ти переступаєш поріг цього залу, то приймаєш його правила і принципи. Ми не намагаємося виховати покірних громадян, ми – виховуємо свідомих громадян.

Суспільство стає дедалі більш агресивним. Як ви радите боротися із цією руйнівною енергією, як її трансформуєте в залі?

Олена: В спорті вона має хороший вихід. Коли ти працюєш один на один із своїм опонентом і повинен показати, чому навчився, то це допомагає у правильному застосуванні. Але прояв надмірної, не здорової агресії в залі в мене категорично заборонений.

В цьому питанні ми шукаємо рівновагу, бо хтось має з надлишком цю енергію, а хтось взагалі немає і не може за себе постояти. І ми працюємо тоді, щоб у дитини формувався стержень, впевненість в собі, коли дитина не слабка – з неї не хочуть знущатися.

Андрій: Це питання філософське. Агресія – це природнє явище, якого не потрібно боятися. Це сила, інструмент, яким потрібно оволодіти, тоді ти починаєш більше контролювати своє життя.

Колись ми,  як нація, вже зробили помилку і перекували свої мечі в плуги і зараз пожинаємо плоди такої недалекоглядності . І мені одразу згадалася східна притча. Учні майстра з бойових мистецтв постійно спостерігали за тим, як він проводить багато свого часу в саду,його запитували: «Чому ви так багато часу тут буваєте? Ви – вправний воїн, володієте зброєю, бойовим мистецтвом…» А він відповідав: «Краще бути воїном в саду, ніж садівником на війні». Так і я думаю: «краще бути воїном в саду, ніж садівником на війні.»

Ви – чоловік та дружина і це – своєрідна справа вашого життя?

Андрій: Моя основна робота все ж пов’язана із поліцією, але це хороше хобі. Для дружини – це вже більше робота. Ми познайомилися на тренуваннях в Рівному і джиу-джитсу звело нас (посміхається – ред.).

Ви разом боролися? Хто кого переміг?

Андрій: Я – програв, бо я прийшов вчитися, а Оленка тоді вже була тренером, та тепер ми розвиваємо це разом. І ця справа стала для мене порятунком, щоб відійти після війни. Я почав займатися у 2012 році, у 2014 я був мобілізований, рік був на Сході і після того як повернувся, зрозумів – на скільки рятівним є джиу-джитсу для мене.

Як це врятувало вас?

Андрій: Це важко пояснити. Є конкретний діагноз як посттравматичний стресовий розлад – це дуже часто трапляється у ветеранів бойових дій. Коли ти повертаєшся з війни, тобі потрібні чіткі орієнтири, тобі потрібен спокій, звичні й певні речі, які були там, як наприклад, автомат, бронежилет, товариші по духу. Але  місць, які дають таку певність, таку чесність у цивільному житті – мало. Але я знайшов це в джиу-джитсу – це справжня боротьба, спорт, де немає місця лицемірству, подвійним стандартам.

З якими переконаннями, сподіваннями ви йшли до поліції? І як почуваєтеся тут тепер?

Андрій: Я почав цікавитися патрульною поліцією ще будучи на Сході. Мені сподобалося те як виглядала і те, що собою являла ця частина реформ і змін,які відбувалися в нашому суспільстві. У вересні я був демобілізований, а 4 жовтня я подав свою анкету на конкурс до Патрульної поліції. Починав з роти – це було 50 чоловік, потім я був командиром батальйону 200-300 чоловік підпорядкування, а зараз я – заступник начальника Управління, в нашому підпорядкуванні майже 500 чоловік. Зараз є різні тенденції, пов’язані із поліцією,але позитивних – більше, і це зрозуміє той, хто працює всередині структури. І, насправді, змінилося багато – від банального матеріального забезпечення до моральних принципів. Звісно, деякі люди, які прийшли у 2015 році, пішли з поліції. Багато їх очікувань не здійснилося і це стосується навіть заробітної плати, бо рівень з\п 2015 році був суттєво підкріплений ентузіазмом і зараз, коли вона не зростає такими темпами, як ціни та рівень життя ,можливо в когось ентузіазму – менше.

А було таке патрулювання, яке запам’яталося найбільше?

Андрій: Перша зміна була цікава. Ми стартували після посвяти – 19 квітня 2016 року і якраз моя перша рота заступала на ніч.

Ми були першими, хто показав місту, що таке патрульна поліція. Довгий час патрулювання на вулицях не було і це викликало часом приємне, часом не приємне здивування.

Мені більше запам’ятовуються окремі випадки. Найкращі відчуття в поліцейського, коли ти закінчуєш зміну і розумієш, що допоміг людині,врятував комусь життя. Ось нещодавно в Сарнах екіпаж помітив людину, якій стало зле, в нього зупинилося серце, і через непрямий масаж серця, його реанімували, повернули до життя, передали медикам і чоловік – живий.

В мене були випадки, коли абсолютно випадково я помітив швидку, будучи на патрулюванні, виїхав за нею, там було ДТП, в чоловіка був відкритий перелом ноги, йому попередньо надали першу домедичну допомогу пасажири, але зробили це не правильно. Коли я приїхав на місце, то відразу згадав свої курси підготовки, зрозумів, що джгут потрібно накласти по-іншому. І згодом, коли я поїхав до лікарні забирати свій джгут (він у мене ще військовий), то лікарі,які оперували цього чоловіка сказали, якби не це джгут, то чоловік просто би стік кров’ю.

Олена: Я згадую історію про дівчинку, яка спустилася на дах балкону 9 поверху, бо її там зачинили. Я тоді їздила на чемпіонат Європи, у мене не було мобільного інтернету, а коли з’явився wi-fi, і я побачила відео, де показують як патрульний Андрій Ліснічук спускається на парапет балкону та хапає її, тоді я почала нервувати. Це страшно, і в мене в голові була думка, а раптом ця дівчина в стресі пхнула б його…

Андрій: Я був готовий і до таких поворотів подій. Тому нікому не делегував це завдання. Я маю розуміння, що таке віддавати наказ, який веде до небезпеки. Цей досвід живе зі мною…В ніч з 31 грудня на 1 січня з 2014 на 2015 рік у нас загинув боєць в Донецькому аеропорту. Це був гранатометник мого взводу, це було не з мого наказу, але це була моя людина і я за неї відповідав.

Продовжіть речення:

Героїзм для мене – цеколи людина може протиставити своє – найдорожче в цілях зберегти чуже – не на стільки дороге. Це робота військового, поліцейського, пожежника. Це коли звичайна людина намагається відстояти справедливість там, де її немає. Героїзм може бути дрібний, побутовий, а може бути таким, що рятує сотні життів.

Для мене Рівненська патрульна поліція –це… це своєрідні десантні війська, які перші на місці події, приймають миттєві рішення, щоб взяти ситуацію під контроль, або вирішити її відразу. Це люди з величезним рівнем громадянської відповідальності. Це навіть трохи дивакуваті люди. Бо градус суспільної напруги тоді і зараз високий, і це потребує великої сміливості кожного ранку вставати, одягати форму, їхати, робити свою роботу, щоб там не було. І це викликає в мене гордість, коли я стою з цими людьми в строю, бо я впевнений, що вони своє плече підтримки готові дати мені в будь-яку мить. І разом ми робимо корисну роботу, яку навіть нехай не завжди бачать .

В Штатах є навіть вислів, пов’язаний з роботою поліції, можна перекласти як: «Лай мене, обзивай мене, бий мене! Але я все одно буду поруч тоді, коли буду тобі потрібний.»

Наш ранок починається з…

Олена: В мене з радості. І хоч ми невиспані, бо маємо маленьку доню – командира, яка всіх муштрує, але – це радість. Бо є ми, наша сім’я, наші діти, тому що батьки – живі,здорові, я маю роботу, велику справу, велику місію. І я дуже люблю всіх своїх дітей, люблю спостерігати як вони прогресують, як змінюються, як батьки радіють їх успіхам – це все надихає, дає багато енергії та сили.

Побажання нашим читачам

Олена: Я побажаю всім батькам любити дітей безмежно і не купувати їх любов, а розділяти їх захоплення, вчилися підтримувати їх, чути та не ігнорувати їх запити та почуття. Виховуйте себе і своїх дітей сильними людьми, сильними особистостями.

Андрій: Поважати, розуміти один одного. Шукайте в житті чесних місць, чесних людей,які не підставлять, не підведуть, не збрешуть. І шукайте місця, які дадуть змогу випробувати себе, бо в таких пошуках, напевно, і є сенс. І одне з місць ви вже знаєте, де шукати.