Уникають згадок, не розуміють, бояться, але закривати на нього очі у світі, який постійно змінюється, навряд чи вийде. Гендер, гендерні відносини, гендерна дискримінація, тиск стереотипів існують, незалежно від нашого ставлення та їх розуміння.

На Рівненщині у Національному університеті «Острозька академія»  працює Лабораторія гендерних досліджень, котру очолює кандидатка філософських наук, доцентка кафедри культурології та філософії Марія Петрушкевич.  Наукові студії пані Марії тісно пов’язані із питаннями гендерної чутливості. Що означають поняття «гендер», «гендерна рівність», як їх сприймають, якими є історичні та культурні становища жінок та чоловіків розмірковує науковиця.

 Гендерні студії на Острожчині. Про що йдеться?

Наукова лабораторія гендерних досліджень запрацювала в Острозькій академії у 2010 році в рамках Програми розвитку ООН з підтримки гендерних студій в Україні, до якої приєдналося кілька десятків закладів вищої освіти. Сьогодні до роботи Лабораторії долучаються окремі викладачі та викладачки університету, а також студент/к/и-культурологи, які цікавляться науковою діяльністю, розвитком гендерної політики в Україні. Хоча керівниця зауважує, що зацікавлення гендерними студіям зараз не дуже значне, попри їхню актуальність, а ще вимагає доволі широкого світогляду й поділяння принципів доброчесності.

Під час наукового заходу

Зараз мене цікавить, як у релігійних середовищах сприймають гендерні питання, що пишуть, як трактують понятійний апарат, які ідеї доносять громаді, – розповідає пані Марія. – Цієї тематики я торкалася у межах своєї докторської дисертації. Вважаю, що це актуально. Більше того, тема часто виникає на місцевому рівні, надто, коли відбуваються якісь публічні акції. В одній із наукових публікацій, над якою зараз працюю, хочу висвітлити, як трактують релігійні аспекти в сучасних гендерних онлайнових виданнях, а також, як пишуть про гендерні питання самі релігійні організації.

Наприклад, мені було цікаво читати дописи учасників групи «Християнський фемінізм в Україні» у соціальній мережі Фейсбук, де активно обговорюють питання місця і ролі жінки у сучасних релігійних організаціях та історичному процесі в церквах, а також питання фемінізму в контексті християнського світобачення.  Згадується також журнал «Я»,  один із номерів якого за 2017 рік присвячений питанням гендеру та релігії.

Одразу зауважу, що мені цікаво досліджувати не лишень релігійний світогляд, а загалом говорити про певні вірування у широкому контексті. Адже самі по собі вірування – невід’ємний елемент нашого світосприйняття. Віра у щось, певні сильні переконання мають психологічне пояснення. Це частина нашої ідентичності. Людина може вірити навіть у математичні теореми та аксіоми.

Формулювання певної теореми починається зі слів «припустимо», тобто фактично повіримо у певне судження, про яке, звісно, можна дискутувати, і не всі його сприйматимуть.

Але в українських реаліях на побутовому рівні поняття віри тісно пов’язують  насамперед із церквою та надміру політизують, що й провокує конфлікти. І питання гендеру, статі та гендерної ідентичності використовують для маніпулювання. У деяких релігійних організаціях навіть доволі жорстко. Такий підхід можна зрозуміти, бо церква у наших реаліях завше була одним із стрижнів керування країною, тому не дивно, що вона активно спекулює політичними категоріями.

Але, на жаль, як на мене, в Україні в цій площині нема конструктивного діалогу. Бо надміру нетолерантне, а подекуди й агресивне сприйняття релігійними інституціями питань гендеру нікому не йде на користь, а лише поляризує суспільство, особливо молодь.

Сучасні молоді люди надзвичайно толерантні до проявів гендерної ідентичності. Вони дивляться аніме, різноманітних блогерів, багато часу проводять в онлайні. Наприклад, б’юті-блогерами є і жінки, і чоловіки, вони фарбуються, нарощують вії. І підлітки сприймають це, як норму. І коли така молода людина потрапляє у середовище, де її обмежують, кажуть, як їй варто одягатися, поводитися, а це часто відбувається саме у релігійних середовищах, то виникає супротив.

Водночас системно дослідити, як же виявляють себе гендерні аспекти в релігійному середовищі мало беруться через емоційні спекуляції, які виникають довкола теми.

У цій ситуації треба дуже чітко послуговуватися термінологією та науковим методологічним апаратом, щоб не ображати нічиїх думок і не викривити факти самій, а ще, аби не стати пропагандисткою певних ідей, а бути об’єктивною.

По-суті поняття «гендер» у науковому та суспільному дискурсі використовується на позначення соціальної статі. У дорослому віці бути представником певної статі означає не стільки виконувати біологічні функції доступні лише конкретній статі, наприклад, виношування та народження дітей, що біологічно маркує людину як жінку. Бути жінкою у культурі, – найперше, відповідати маркерам, які визначають людину як «жінку». Наприклад, мати жіноче ім’я, або носити відповідний одяг, або мати певні риси характеру чи схильності, вироблені у процесі соціалізації та запропоновані самою культурою. Усе це не є природним, це штучно сконструйовані культурні знаки, яким потрібно вчитися. Цікаво, що різні культури та різні історичні епохи, різні релігії пропонують нам різні маркери на позначення нашої статі. Вважаю, що демонізація, негативні конотації та страх перед терміном «гендер» штучні і зумовлені, перш за все, певними політичними причинами.

Боїмося, бо тиснуть стереотипи, бо не прийнято людину поважати

Наше суспільство болісно сприймає акцентування уваги на гендерних маркерах, бо, на жаль, Україна і до сьогодні живе із постколоніальним синдромом,  бо ми так і не вийшли із тоталітарних шаблонів мислення, які концентруються на стереотипах. А стереотип не вимагає критичного мислення, заперечення, оскарження певних моделей поведінки. Тоталітарний шаблон пропонує готову модель, але не пропонує критичного її осмислення. Стереотипи є приписовими, у певній ситуації маєш діяти так, у іншій – так. Це дуже спрощує інтелектуальну діяльність, це зручно. Не думаєш, а дієш згідно апробованих алгоритмів. І вони дуже чітко вписуються у патріархальний світогляд.

У такій системі становище жінки суто зі знаком «мінус». Все, що стосується жінки – то або табу, або певні приписи, або певні обов’язки. Наприклад, роль жінка-матір. Це не жінка, яка насолоджується. Це жінка, яка повинна. Вона має народити певну кількість дітей, дбати про них, годувати, одягати, і обов’язково при цьому жінка має страждати. Взагалі сам процес дітонародження означений, як мученицький.

Наприклад, народження дитини вдома, де жінці в ідеалі значно комфортніше, аніж в медичній установі. Цей опір домашнім пологам є не лише в Україні. Хоча, здавалося б, знайоме середовище мінімізувало б стрес, полегшило процес і для породіллі, і для родичів, і для немовляти. Ще один важливий момент – акушерське насилля, про яке зараз активно говорять у феміністичному колі. Але, як на мене, це знову ж так наслідок радянської системи та стереотипних уявлень про те, як жінка має народжувати. Акушерка чинить насильство над іншою жінкою як представниця патріархальної культури.

Засновник наукового напрямку індивідуальної психології Альфред Адлер виділяє кілька типів психологічної поведінки жінок щодо своєї статі, а відповідно і долі. Зокрема, є жінки, які абсолютно підкоряються приписам патріархального суспільства, щоб адаптуватися і не мати травматичного досвіду. Вони є інфантильними, потребують постійної допомоги, не можуть дати собі ради. За них чоловік вирішує все.  Інший тип – ті, котрі розуміють, що існуючий суспільний розпорядок не є справедливим. Вони намагаються протистояти цьому. Вони отримують освіту, здобувають професію, відмовляються від утворення сім’ї, відтерміновують це, розвивають себе. Вони утверджуються, кидаючи виклик усталеному. Є третій тип жінок, котрі усвідомлюють несправедливість патріархату, але приймають його, вважаючи… справедливим. Ймовірно, що до цієї третьої категорії можна зарахувати окремих представниць медичного сектору.

Аби ми почали інакше сприймати позиції жінок  і чоловіків, треба чимало часу. Стереотипів не позбутися так легко.

Про питання гендерної рівності, гендерного насилля треба говорити на різних рівнях у різний спосіб, потрібна ще й політична воля. Бо, знову ж таки, спрацьовує стереотип, коли озвучена публічною, пізнаваною постаттю думка, поведінкова модель сприйметься швидше, краще.

Звісно, треба пам’яти, що думка кожної та кожного із нас теж важлива. Якщо ми вживаємо, наприклад, фемінітиви у мовленні, це теж має свій ефект.

Робочий кадр

Хоча практика показує, що навіть незважаючи на наявність Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», який діє з 2005 року, і  забороняє дискримінацію за ознаками статі, вона все ж існує. Вияви бувають доволі різні. Часто це суто психологічний тиск.

Та і загалом різних дискримінаційних моментів у нас аж надто багато. Навколишнє середовище щедро тому сприяє.

Читаю, що у Полтаві до місцевого краєзнавчого музею не пустили родину із коляскою. Або у Рівному, чи можна із коляскою легко дістатися громадським транспортом із мікрорайону Ювілейний або центру, чи десь інакше. Є кілька тролейбусів, із низьким входом, але їх зовсім мало. А медичні установи. Чи легко до них потрапити? Яскравий приклад – дитячі полікніки, де щоденно значний потік батьків, переважно мам, із дітьми у колясках. В одній із таких рівненських поліклінік зручний пандус з’явився лише минулого року, після розголосу у місцевих ЗМІ. Хіба це нормальна ситуація? Чи планування житлових будинків. Особистий приклад: живемо у новобудові. Щоб потрапити до ліфта треба здолати кілька сходинок. Чи врахували забудовники інтереси усіх мешканців? Звісно, ні. І такий перелік можна продовжувати. Поваги до тих, хто має певні обмеження у пересуванні, певні особливі потреби, жодної. А говорять про це найчастіше жінки, які мають дітей та головним чином відповідальні за них.

Міський простір та архітектура, на жаль, є недоброзичливими до людей, що виконують певні соціальні ролі та є вразливими.

Болючою для нас є проблема гендерно зумовленого насилля та побутового насилля. До сьогодні державна політика не запропонувала дієвого способу вирішення цієї ситуації. Навіть ратифікація Стамбульської конвенції стала для українських політиків величезним викликом. Конвенція із запобігання різних форм насильства не прийнята і до сьогодні.

Тому питання рівності у суспільстві дуже глобальні. Вони, звісно, проговорюються, але мало. Принаймі на Рівненщині.

Мені здається, що саме в університетському середовищі викладачкам та викладачам належить приділяти цим питанням більше уваги. Проговорювати їх, розглядати успішні кейси. Бо ми ретранслюємо найрізноманітніші ідеї. Якщо я на лекціях вживаю фемінітиви, то з часом, навіть якщо є нерозуміння, їх починають вживати мої студенти.

Наукові дискусії

Дисципліна, яку я викладаю в університеті,  – «Основи гендеру», зараз читається для першокурсників. І це добре, бо я маю  змогу показати щось нове молоді, можливо, відмінне від того, що вони бачили в родині, навколо себе, відмовитися від гендерних стереотипів та упереджень щодо соціальних ролей.

Часто чоловік у родині виховується, як той, чия думка є пріоритетною. Відповідно, студенти-чоловіки, котрі слухають цей курс, безапеляційніші, впертіші, їх складно переконати у тому, що думка жінки однаково важлива. Хоча, чим більше інформації з’являється, тим більші зміни я помічаю у студентах.

Але найпомітніший вплив чинить економічний фактор. Сучасна жінка навчається, працює, створює конкуренцію чоловікові на ринку праці. Вона має свій фінансовий ресурс, отже, – стає незалежною. А наша усталена система не вчить чоловіка взаємодіяти із такою жінкою. Грюкнути кулаком по столу, натиснути авторитетом у цій ситуації вже не вийде.

Матеріальний чинник якраз і дозволяє говорити про рівність і активну суспільну позицію жінок.

Зауважимо, у 2019 році у Міжнародному валютному фонді, коли директоркою-розпорядницею стала болгарська економістка Крісталіна Георгієва (друга в історії МВФ жінка на цій посаді – авторське) активно заговорили про гендерну рівність, гендерно-орієнтоване бюджетування та роль жінок у суспільному розвитку.

Ще є один важливий побутовий момент, про який часом не згадуємо. Це – неоплачувана хатня праця жінки після завершення робочого дня. Коли жінка приходить додому, вона повинна бути хатнім менеджером, спрогнозувати усі деталі: що їсти, як їсти, де це купити, подбати про добробут дітей, про здоров’я чоловіка. Це здається комусь ніби й не складним, але насправді це значна проблема. Маючи додаткове неоплачуване навантаження, жінка має вищий рівень родинної відповідальності, а це провокує вигорання, проблеми – як у родині, так і в роботі.

Ви замислювалися, із чого виникло поняття про жіночу істерику? Чи істерика буває лише жіноча? Насправді, ні. Певні неврози не залежать від статі, а від умов, в яких перебуває та чи інша людина. Питання у тому, що ми толеруємо вияви неврозів у жінки у вигляді сліз, крику, тобто активного вияву емоцій, а у чоловіка – у втечі від стресу в шкідливі звички. А ще ми не сприймаємо того, аби людина – чи то жінка, чи то чоловік – звернулися до психолога. Ми висміюємо це, тим самим демонструючи стереотипність світогляду і нездатність прийняти іншу реальність.

Ми звикли до формули, що людина – то гвинтик у системі, отже, цей гвинтик повинен суто виконувати покладені на нього функції, а не перейматися своїм психологічним станом.

Звикли не цінувати людину саме як людину. Ми ­– виборці, працівники, платники податків, але не ті, хто має власний світогляд та розмаїті погляди. Поки буде так, ми боятимемося розмов про рівність, гендерні питання, зокрема.

Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром, Незалежною громадською мережею прес-клубів України та за підтримки Української медійної програми (Інтерньюз)

Спілкувалася Вікторія Назарук

Світлини із архіву героїні матеріалу