Був гарний суботній день, було багато розмов, думок, вражень і був рівненський кінопалац, куди заходили із посмішками на вустах, а виходили зі сльозами й непростими думами.

Із листопада в українському кінопрокаті транслюється стрічка «Ціна правди» польської режисери Агнешки Голланд про репортера, який розповів у західних ЗМІ про український Голодомор.

Переглядати її складно, і неможливо, якщо ти бодай мінімально не знаєш історії.
Серен К’єркегор писав: «Той, хто любив себе, став великим в собі, а той, хто любив інших, став великим завдяки своїй відданості»…

Стрічка про відданість, про правду, і про потрібність обох категорій.

Чи потрібна світові правда? А вам? А мені? Можливо, тому афіша стрічки в рівненському “Кінопалаці” притулилася десь збоку? Бо не надто треба правду чути?!

Чи достатньо ми сильні, впевнені у своїх цінностях, поглядах, аби чути правду, яка існує незалежно від нашого вибору, наших інтересів, бажань, прагнень?

Чи потрібна вона нам, надто, коли заважає ситому, без зайвих стресів життю? Коли ми не голодні, не спраглі, у комфорті, маємо достатньо ресурсу, аби себе розважити, аби отримати нові враження від дня сьогоднішнього й не надто переймаємося тим, що буде завтра, і яким це завтра прийме нас. Чи готові ми відстоювати інтереси інших людей, надто, коли йдуть у розріз із нашими власними? Чи свідомі ми того, що втілюючи чийсь задум запросто стаємо інструментом в вертлявих руках інших? А якщо інші ще й володіють майстерно інструментарієм для маніпуляції, добре знають, як тиснуть на базові потреби та, як використати їх задоволення чи незадоволення на свою користь?

Як у цих умовах зберегти власне обличчя, не конфліктувати зі своєю совістю, не наразити себе на численні небезпеки? Бо ж, які б ми не були високо моральні, однак, інстинкти ніхто не скасовував, самозбереження завше про себе нагадає.
Який злам, стрес варто пережити, щоб інтереси інших та прагнення показати правду незручну, голу, не прикриту ідеологією, мало б переважити прагнення зберегти себе, протягнути ще бодай трохи лямку цього земного шляху. Ми часто нарікаємо, жаліємося, пускаємо сльозу, ділячись своїми глобальними проблемами з іншими. Шукаємо підтримки та розуміння, самі будуть не спроможними на них. Хочемо всім подобатися, аби нас цінувати, перед нами вклякали, бо наш мікросвіт, мікропростір, наше «я» надзвичайно цінне та важливе світові. Однак… він існував до нас, певне, ще скількись існуватиме після нас. Чи будемо ми його відчувати, розуміти, сприймати? Чи будемо десь в іншому вимірі так само перейматися амбіціями, успіхами…правдою? Як сприймемо її тоді? Чи теж згодимося, що вона важлива? Чи важливим буде щось інше?
Так багато питань! Так мало відповідей! Якщо сприймати реальність гостро, якщо намагатися відрефлексувати кожну свою дію, кожну думку й кожне слово. І скільки тих питань лишається, коли відкидаємо рефлексії чи просто змінюємо формулювання. Відкинув знак питання і ось, маєш відповідь! Вона завше була на поверхні, просто ти чомусь думав, що шукати її треба за трив’ять земель. А вона постійно була поруч, лиш не бачив, не чув, не міг осягнути.
Відповіді ми отримуємо щодня, але не щодня маємо достатньо тиші в собі, аби їх осягнути.

Не знаєш чого хочеш? Спинися! Прилухайся, чи чуєш, як стукотить твоє серце? Воно знає. І воно сподівається, що ти теж осягнеш, яке ж твоє справжнє бажання. Як не зараз, то колись.

«Пригадую, як їхала студенткою із занять додому. Звично зайшла до маршрутки, сіла біля вікна. То ще був блаженний час, коли телефон не дозволяв одразу втопити погляд, думки, душу в соціальну мережу. До відправлення було кілька ще трохи часу. Водій розмовляв по телефону із дружиною. У пам’ять врізалася фраза: «Та не сприймай ти все так близько до серця. Не підпускай до себе людей…» Що говорили далі, не пригадаю. Раптом до маршрутки зайшов молодий на вигляд хлопчина, тільки погляд був дуже розгублений, а ще на нього не було верхнього одягу, хоч була ще прохолодна весна. Він звернувся до водія: «Пане, довезіть мене, будь ласка, до Рівного. Але у мене нема грошей. Я був у лікарні й тепер не можу потрапити додому. Мені тут погано, я хочу додому, я хочу побачити батьків, я не вірю, що вони так зі мною вчинили». Далі слідувала коротка, але послідовна історія про те, як хлопця через поділ спадщини запроторили родичі до острозької психіатричної лікарні. Цим місцем Острог відомий. Водій ніби й слухав, ніби й ні. Категорично сказав, що нікуди не повезе хлопця, ще й без грошей. Тоді хлопчина звернувся до кількох людей, які вже сиділи у транспорті. Розказав уже голосніше ту ж історію, що й водію. Я заціпеніло його слухала вдруге і не могла зрозуміти, що робити. Водій почав злитися й казати хлопцеві, аби той вийшов. Хтось із пасажирів, здається, голос був жіночий (не пригадую точно, – авторське) сказав: «Треба його назад у лікарню. Звідти ж часто тікають». Інші теж почали гудіти: «Ага, ага!». Мені стало страшно, дикий тваринний страх паралізував думки і слова. Мені й досі страшно це писати. Я промовчала, не сказала й не зробила нічого, хоч досі,згадуючи, себе картаю. Хлопець знову мовив: «Люди, ви ж люди! Допоможіть!» – і вийшов. Маршрутка ще не їхала. Ще за кілька хвилин побачила, як до зупинки біжать двоє у білих халатах. Хлопець спершу, ніби зробив зусилля, бігти, а тоді просто присів і плакав. Двоє у білих халатах його забрати.
Ця історія десь буде на моїй совісті. Єдине, що я тоді зробила. Через знайомих неофіційно з’ясувала, що факт втечі пацієнта мав місце. Але чи була у словах того хлопчини правда, я не дізналася ні тоді ні зараз. Звісно, можуть мати місце багато домислів, але цей випадок дуже чітко зринув у пам’яті під час перегляду фільму «Ціна правди».

У стрічці є промовистий епізод, коли персонаж йшов набережною рідного міста і плакав, у його голові лунали голоси дітей, які вмирали від голоду. За ним бігла юрба дітей, дражнячи й насміхаючись, що він «несповна розуму», бо їм так сказали батьки, а тим своєю чергою ще про це повідав хтось.

Яка та правда про голод чи про що інше, це мало кому було цікаво, бо не бачили на власні очі, не куштували людського м’яса, не переживали галюцинацій і мук.
А ще, кажуть, що правда у кожного своя. Кожному вона по-своєму не дає спати ночами, душить кошмарами, приходить у видіннях, мареннях, голосах. Хтось за неї готовий віддати єдине життя, а хтось воліє закрити очі, отримати світову славу, похвалу, премії, сподобатися багатьом тим, хто завтра цілком можливо зненавидить, бо запретендуєш на щось чуже, часом і сам того не знаючи.

Ціну за правду кожен заплатить свою.
Хотілося б, аби цю стрічку бачили, аби про неї говорили, писали. Але вона не для загалу, який точно знає, що хоче лише хліба та розваг. Вона для тих, хто здатен бачити не тільки очима.

Дякую тим, хто дивився її зі мною. Дівчата-книголюбки Тетяна Чіхрай та Антоніна Глега, цей матеріал без Вас би не писався!