Пережити Майдан із небезпечною романтикою та народним супротивом. Пережити війну з її неочікуваними ударами по найболючішому та холодною незвідністю. Пережити, щоб винести з цього життєвого досвіду, як із попелу після пожежі, щось найцінніше. Щось дуже велике,  палке і животворяще. Щось таке, що не можливо вмістити у жодні об’ємні ємкості, хіба  –  у саме серце. Це щось– і є саме життя.

Знайомтеся – Максим Кривцов, рівнянин, поет, військовослужбовець. Ще у листопаді 2013 року він з другом їздив до Санкт-Петербурга з колекцією взуття, яку назвали “Вечеря Ван Гога”. А вже у січні 2014 Макс носив “коктейлі” на Майдані. По тому – він поїхав добровольцем на Схід, освоювати вже іншу бойову техніку.

Про переосмислення всіх цих  подій, творчість, побут і подальший пошук себе та навіть смерть – про це ми поспілкувалися із поетом Максимом Кривцовим під час інтерв’ю  для сайту добрих новин «Свої».

Біографічна довідка

Народився у Рівному. Поезією захоплюється більше п’яти років. За освітою — інженер-технолог із виготовлення взуття. Після закінчення вишу восени 2014 року вступив до лав Добровольчого Українського Корпусу, через рік підписав контракт з новосформованою Бригадою Легкої Піхоти НГУ. Виконував бойові завдання в зоні АТО/ООС з початку 2015-го до весни 2018-го з періодичними ротаціями.

Для мене ось так взяти і піти на війну – це наче  вилізти із теплої ковдри вранці й вийти у холодний дощ на вулицю, слабко вдягненим. Що тебе мотивувало піти добровольцем?

Так і було. Я був слабко вдягненим. Холодний кінець листопада, на мені «конверси», спортивки, котрі подарувала співробітниця з тодішньої роботи, в’зана кофта та желетка. І все. Поки ми їхали в холодному старому автобусі, я змерз так, що ще досі не можу зігрітися у всіх сенсах. В рюкзаку, синьому, маленькому, я мав якусь книгу, «тєрмуху» ось, єдине, що купив, та гель для накручування вусів.

Почуття відповідальності, напевне, сумління, виховання. Класно називати себе кимось все життя, але потім цього не підтвердити. Наприклад, як пройти переатестацію. От я її змушений був пройти, як українець. Тільки тоді це усвідомивши. Що це не лише радість, а біль, відповідальність, величезна, спроможність, і що це те, від чого не втечеш, як від померлих, якщо ти з цим одного разу став по одну сторону барикад.

 

Чи сняться тобі Донбас? Які спогади надовго заховав у своєму серці?

Гм, сам Донбас, ні, мабуть. Бліндажі, холодніавтівки, земля, зима, метал так. Але вони наче не десь на мапі, а в тобі, вони – ти.
Я стрибав від кинутої до позиції гранати, і прокинувся від того, що впав з другого поверху металевого двох’ярусного ліжка, це було ще де того, як я безпосередньо потрапив на війну, в тренувальному таборі. Пізніше снилося, як я з дівчиною їхали верхи на танку, прямісінько до ворожихпозицій, по нас відкрили вогонь, прицільно, я даю у відповідь і кричу. Криком розбудив дівчину, в обіймах з якою тоді засинав, і вона вже розбудила мене.

Пси, залишені місцевими в подвір’ях, відірвані, масивний брязкіт їхніх ланцюгів, гучніший за розриви мін.

Чи змінив цей досвід твої погляди, життєві цінності? Ти боїшся смерті?

Боюся, звісно, але не «сцю». І, в цілому, дуже спокійно ставлюся до можливості своєї смерті, як до дихання.

Він продовжує змінювати. Відступати нікуди.

Ти пишеш поезію. Коли відчув у собі поклик до цього? Що тебе формує як поета? Надихає? Що для тебе значить письмо взагалі?

Коли зрозумів, що вмію римувати, що мені це легко дається, і цим можна вражати, завойовувати прихильність. Пізніше з’явиться пошук та екзистенція.
Я противник ідеї натхнення. Ми натхненні від своєї природи, щосекундно, ми резонуємо, потрібно лиш прислухатися. Тобто я пишу, коли маю бажання. А всі речі дістаю з себе, як з шафи, залежно від погоди чи настрою.

війна як радіація
війна як релігія
як потяг
зупинка
побачення на осліп.

віриш чи ні?

війна це і є наші танталові муки.
татушка яку хрін виведеш
можеш забити зверху іншою
але це стерво буде проявлятись.

вона була завжди
як головний біль з похмілля
як і смерть.
раніше ми її заперечували
як і смерть.
а тепер прийняли
як і блудного сина
як і смерть
як і зиму
як і дим
як і кров
як і попіл
як і порох
як і млу
як і землю
зиму
кров

 

дим
смерть
порох
зиму
дим
метал

землю
порох
землю.

як і себе.

віриш чи ні?

Максим Кривцов

Назви три улюблених українських автора.

Валерій Пузік, Кирило Поліщук, Макс Кідрук.

Розкажи про свій побут. Де живеш? Що бачиш щодня? Що найбільше любиш? Чим займаєшся?

Ліс, я живу в лісі, за Києвом, на краю ліса. Нещодавно дорогу через нього перекрили для автівок власники статних маєтків. Виставили охорону, три пости. Тепер додому, за кілька кілометрів від Києва, я проходжу крізь блок-пости. Нещодавно вони помісили чоловіка, місцевого, котрий зрізав гілля своїм мачете, на повномусерйозі, мачете, бо воно розрослося і вдаряється по електро-мережі, руйнуючи її, викликаючи збої та поломки. Але я з цим розберуся, з ними.
В мене туалет, надворі, а за ним – грядка. Аж до морозів я щодня збирав м’яту та змієголов, варив чай, хороший, заспокійливий.

Буває, що мені хочеться готувати. Буває, хочеться ходити. За жовтень я пройшов близько 400 км, просто гуляючи. Буває, хочеться фотографувати. Буває, хочеться зникнути. Це найстрашніше з всіх буває.

Ти родом із Рівного? Чи є ностальгія за рідним містом? Як почуваєшся, коли повертаєшся? В яких місцях по-справжньому добре почуваєшся?

Я часто не помічаю нічого перед собою, бо надто довго не скидаю з себе вовняну ковдру ностальгії, минулого. Живу більше в ньому ніж в тому, що відбувається. Лежу на колючому стерні, дивлюся на безкрає небо, сонце, яке наче засмоктує мене, поглинає, розчиняє, наче цукор в теплому латте, чую, як уже допікають пироги, чекаю. В той час, як стою в черзі перед касою холодного осіннього міста.
Люблю парк Слави. Він справді, парк пам’яті, бо посічений, як вона, бо ніколи усе не зберігається, чимось жертвуємо, щось витісняємо. Люблю ось цю промзону, на Північному, за своїм будинком, колії, котрі вже певно не пам’ятають, як це, бути під колесами. Люблю супермаркет « Арсен», справді, в ньому нічого не змінюється і не руйнується. Там петля часу.

Якою «недугою» найбільше хворіють люди 21 століття?

Забуттям.

Процитуй вірш, який зараз як найкраще відображає твій стан…

..я опинився вбитий на снігу я спам’ятався в зоряній пустелі, і все, що мало у житті вагу, посипалось, мов мертві імортелі…

Цікавишся політичною ситуацією в країні?

Звісно. Насправді, люди часто говорять, що вони нейтральні, аполітичні, при цьому усі користуються надбаннями держави, освітою, лікарнею, газом тощо.

Мертві іноді запитують, що там. Потрібно же щось відповідати.

Продовж речення:

Найбільше я мрію про… минуле.

Цієї зими потрібно обов’язково… влаштувати революцію, іронія, хоча болюча. Якщо відсторонитися, то, поїсти снігу.

Для того, щоб створити «годний» вірш потрібно… вмерти. Чи народитися. Чи усе разом.

Мистецтво в Україні мені нагадує… щось класне. Ось альбом Кургана, «Бібліотєка Странних знаній….будуще – буде ще, цей город нам в аренду тамтам.»

Побажай щось нашим читачам. Спробуйте шоколадку «Рошен» з «піченькою», вона багатьом подобається (Звісно ж не на правах реклами). І, перемоги.