Тоні Шей у книзі «Доставка щастя» пише, що «успішний бізнес неможливо розбудувати, не ризикуючи. У цій ризикованій грі не тільки прибутки, а й людські взаємини, багато самоаналізу й постійні пошуки себе». Одних цей пошук може вибити із колії, відібравши відчуття простору і часу, інших він штовхає на надмір емоційні вчинки, ще когось змушує переосмислювати усеньке життя, навчаючи цінувати один єдиний момент, який більше ніколи не повториться.

29-річний рівнянин Сергій впевнений, що цінувати треба все, що трапляється у твоєму житті, бо ці миті формують тебе, наповнюють усе особливими смислами.

Познайомилися  із Сергієм порівняно нещодавно. Був березень, ми сиділи у барі-кав’ярні «VSEВишня», власниками якого був Сергій Яковишин та Аліна Архипенко і розмовляли про бізнес, життєві цінності, різні світогляди.

Концепція закладу будувалася на суто вишневій продукції: наливки, вина, кондитерка, гарячі напої. На вході відвідувачів зустрічала чарівна рибка, яка, подейкують, могла виконувати бажання відвідувачів.
Нещодавно заклад закрили. Це було осмислене рішення власників.


Про смисли, життя, сімейні цінності, любов, бізнес, шлях до фінансової грамотності, а ще… чому ми боїмося говорити із дітьми на інтимні теми спілкуємося із підприємцем Сергієм Яковишиним.

Сергію, читачам буде цікаво, хто ж такий зараз Сергій Яковишин? Екс-власник закладу «VseВишня»?

Я б не хотів, щоб мене сприймали як колишнього власника «VseВишні», чи одного із засновників мобільних кав’ярень – Barkas. Я не є успішним підприємцем наразі, бо прагну більшого. Я б хотів не розповідати про себе сам, ким я є, над чим працюю. Я мрію, щоб те, що я зроблю, говорило про себе саме, звісно, десь і про мене (посміхається, – авторське). Тому я просто звичайний рівнянин, якому наразі 29 років, і який до 30-ти хоче кардинально змінити своє життя.

Чи готовий ти зараз говорити, чому проект «VseВишня» закрився?

Про це насправді можна багато говорити, але зараз навряд слушний час. Є багато різних причин, які треба систематизувати. Чи не найперше варто добре осмислити не стільки суто прагматичні питання, скільки особисті. Про це я ще згодом скажу. Єдине, що я додам – проект закрився, бо я його не вважаю для себе успішним. А ще, відкриваючи заклад, я собі давав 12 місяців, за які мав побачити, чи очікування виправдаються, чи ні. І є така думка: «Йти варто тоді, коли найбільше хочеться залишитися». Тому так.

Зараз маєш чітке бачення того, у якому напрямі ти хотів би розвиватися далі?

Гастрономія точно залишиться. Я зараз більше читаю новинок про цю сферу, досліджую ринок. Паралельно відкриватиму нові сфери, навчатимуся, освоюватиму нові напрями бізнесу. Зараз моїм пріоритетом є саморозвиток. Я хочу активно роззиратися довкола, пізнавати нове, знайомитися із новими людьми, отримувати іншу інформацію, отже, мати іншу картинку життя. Мені імпонує така теза, коли ти знайдеш свою улюблену справу, тобі не треба буде працювати жодного дня. Я цього прагну. Але поки саморозвиток.

Тобто ти зараз на етапі, коли можеш дозволити собі спинитися і не працювати?

Не зовсім так. Я працюю постійно. Зараз швидше етап своєрідної еволюції. Є певні ідеї, які варто прожити, пошукати способи їх втілення. Маленькими кроками я втілюю ці ідеї в реальність. До 30-ти ідеї будуть презентовані у формі нового дітища.

Сергію, як прокоментуєш таку думку: «Підприємницька діяльність – це постійні виклики/проблема, долаючи які, ти приходиш до чогось нового, виходиш на новий щабель розвитку».

У моєму сприйнятті підприємництво – це біг із перешкодами. Оскільки ти можеш поставити собі певну мету, поки ти її досягнеш, дуже багато станеться змін, будуть певні конфлікти, непорозуміння, зміняться економічні обставини. Зручно розвиватися, маючи якогось наставника, який вже має певний досвід, певний багаж знань, які можуть знадобитися тобі. Така людина вже може мати певний багаж фа капів, аналізуючи які ти можеш йти своїх шляхом. Аналізуючи цей досвід, ти можеш уникати певних труднощів. Або ж ти самостійно живеш, розвиваєш, сам переживаєш певні фа капи, самостійно знаходиш шляхи вирішення спірних ситуацій. У кожному випадку ти доходиш до певної мети.
Навіть сьогодні мені трапилася така інформація. Багатими хочуть бути 80% , 20 % вчиняють для цього певні дії, лише 2% людей умовно приходять до успішної реалізації задуманого. Ці цифри умовно можуть проілюструвати озвучену думку про підприємництво, як певний проблемний шлях.

А чи можна виміряти успіх? Що таке успіх у твоєму світі?

Певне, кожен має на це свою відповідь. Я не беруся говорити про успіх у якихось глобальних масштабах. Для мене успіх – це… (замислюється, – авторське) свобода. Це незалежність від оточення, від людей. Це доступність для самого себе.

Поясни про доступність…

Це не стільки матеріальна категорія, скільки внутрішнє відчуття,стан, коли ти собі подобаєшся, коли не хвилюєшся. Це, наче любов, точне визначення якої навряд хтось чітко сформулює. Думка кожного буде унікальна й суб’єктивна.
Доступність, свобода, успіх – це для мене якісь особливі відчуття цілісності свого земного шляху. Коли ти прокидаєшся зранку, усвідомлюєш, що у тебе є певні проблеми, труднощі, але водночас не дозволяєш їм собою керувати, визначати свій настрій. Ти не вважаєш їх визначальною частиною твого життя, а сприймаєш це як досвід. Бо якщо викликів не буде, звідки взятися досвіду. У тебе можуть в результаті з’явитися нові контакти, новий дохід, нове бачення. Повернуся до успіху, для мене це відчуття.
У 25 років, їдучи на BMW, яку раніше бачив у кіно, це сприймалося, як успіх. А вже за рік, маючи іншу інформацію, прочитавши інші книги, зустрівшись з іншими людьми, я це сприймаю геть інакше. Сьогодні не вважаю себе успішним, можливо, лиш частково. Але над цим відчуттям треба працювати.
Усвідомлення того, що я не цілковито вільний та успішний, дає мотивацію рухатися далі, розвиватися, йти до поставленої мети.


Уяви, що тебе, як успішного у сприйнятті певного кола людей рівнянина, запрошують на зустріч із старшокласниками, які саме визначаються зі своїм професійними орієнтирами. Тебе просять поділитися своїх рецептом пошуку себе. Ти б згодився? Якщо так, що б ти сказав?

Відразу не скажу, про що б я говорив із цими людьми. Тут варто добре подумати, зважити слова. Як на мене, це доволі відповідально. Мені треба буде згадати себе в їхньому віці, як я думав, чого хотів. Говорити треба мовою, яку може сприйняти така аудиторія. Не можна допустити певної зверхності, поверховості. Водночас має бути простота в розмові й чесність. Я б, певне, розповідь про себе почав би із 25-ти років, коли чітко почав замислюватися про те, що таке успіх, як мені йти до нього, який він для мене, що може мене стимулювати. Я б згадав свою сім’ю, яка стала стимулом для мене. Не бізнес-історії, не підприємці, а саме моя сім’я.

Поділишся цією історією?

Я чомусь подумав, що якби у мої 17 років у мене було б певне оточення, певні ресурси, відповідне навчання, якби у моїй родині вечорами не переглядали кримінальні новини чи серіали, а читали б відповідну літературу, ймовірно, і мій шлях був би іншим.
Гадаю, якби до мене у 17 років хтось прийшов і почав розповідати про те, яким буває це життя, що картинка може складатися не лишень зі складної роботи, на яку треба раненько вставати, треба тяжко працювати, щоб вижити, ймовірно, мій шлях був би інакшим.
І зараз, коли оглядаюся довкола, то бачу разючі контрасти довкола. Наприклад, ми витрачаємо значні кошти на айфони останньої моделі, а водночас живемо у старих страшних домівках, у селах маємо вбиральні на вулиці, де холодно. Ми маємо доступ до сучасної інформації, але не вміємо її практично застосувати в своєму житті.
Тому я пішов би до старшокласників, але, мабуть, не у місто, а в село.
Водночас, я б не хотів би, щоб ці діти мене слухали примусово. Це має бути їхнє бажання. А щоб воно виникло, треба певне підґрунтя. Ще я б забезпечив школи розвивальною літературою, бізнес-літературою. Так, вона не всім може «зайти», але комусь точно стане в нагоді. Світ ми не змінимо глобально, але частинку оточення маленькими кроками можна. А ще важливо, щоб такі розмови й зустрічі не були разовою акцією. Це мала б бути система. Ми маємо говорити й бачити одне одного. У розмовах прийде бачення того, що кожному близьке.

У мене виникло питання у продовження теми щодо фінансової грамотності та підприємництва. Ти – тато двох маленьких діток. Ти – підприємець. Ти вчиш своїх дітей, як поводитися із фінансами?

Я не впевнений, що приділяю достатню кількість часу, аби навчити всьому дітей. І, зрештою, я не впевнений до кінця, чи достатньо грамотно поводжуся із фінансами, аби вчити цьому своїх дітей. Я вважаю себе марнотратником.

У чому це виявляється?

Я дуже переймаюся тим, щоб забезпечити буденні потреби родини. Щоб мати зручне житло, закрити побутові питання, мати авто. Щодо авто, то зараз розумію, що спершу ганявся за дорогою машиною, яка не була у списку базових потреб моїх чи родини. Це було бажання продемонструвати собі й комусь, що я це можу. Я заробив. Так я задовольнив власне «я». Зараз думаю, що це неправильно. Що я не маю аж такого статусу чи рівня, щоб дозволяти собі авто відповідного класу. Зараз я не проти їздити на самокаті. Однак, дозволити собі це не можу, бо нема відповідних умов, на ньому банально немає, де їздити. А коли сідаю за кермо зараз помічаю, наскільки агресивні водії. Як на мене, це тому, що багато хто хоче показати себе, продемонструвати, що може, купивши на останні кошти дорогий автомобіль. Натомість це просто річ, яка допоможе нам вирішити якісь побутові питання. Ця річ не повинна ставати способом демонстрації світу себе, своїх можливостей, тоді відпаде потреба «понтуватися».
А ще щодо фінансової грамотності, то думаю, що вчити своїх дітей їй ми зможемо на власних прикладах, коли станемо грамотні самі. Наприклад, скільки людей у нас страхують свої життя, скільки мають ті ж таки «Автоцивілки». Як можемо вчити чогось менше покоління, якщо самі не надто грамотні….

Інше питання, як працюють усі ці сервіси.

Так, але це турботи користувача послуги – все перевіряти, вивчати. Від відповідальності однаково ніхто не звільнить і від ризиків не вбереже. Але себе, між тим, я фінансово грамотним не вважаю. Це ще пропрацьовую в собі.

А чи змінив би ти щось у своєму минулому, зокрема, в отриманій освіті, щоб це дало змогу інакше, свідоміше ставитися до життя тепер?

Навряд. Бо якби я щось змінив, то був би інакшим. Все, що відбулося, привело до теперішнього моменту. Згадався фільм «Назад у майбутнє», де змінюється один фрагмент і одразу змінюється минуле. Секунда може змінити сьогодення, отже, і майбутнє.

Як ключові цінності ти хотів би передати своїм дітям?

Це сімейність, це справедливість, це віра в Бога, це відповідальність за свої дії. У цьому світі ми треба лише найближчим і собі. Оточення постійне змінюватиметься. А сім’я – це найближче, у когось батьки, у когось дружина і діти. Це те, що тебе формує, підтримує, за них ти несеш відповідальність. Тому я б хотів би, аби мої діти цінували сім’ю. Також я мрію, щоб вони були справедливі до себе й до інших, розуміли, що інші ставитимуться до них так, як мої діти ставитимуться до них. Ще хотілося б щирості перед Богом, без будь-якої належності до певних релігійних напрямів, без фанатичного слідування чи захоплення ритуалами. Я вірю, що Бог один, а шлях до нього у кожного свій. А ще хотілося б, щоб діти розуміли, що за них ніхто не проживе їхнього життя, ніхто не візьме за нього відповідальність, ніхто не вирішувати їхні проблеми. Це варто робити самостійно. Єдиний, хто може у твоєму житті щось змінювати, це той, кого ти бачиш у дзеркалі. І коли щось відбувається не так, треба підійти до дзеркала і питати, чому все саме так у того, кого ти там побачиш. І одразу маєш отримати відповіді.

А що робити, якщо відповіді не отримуєш?

Отже, треба ставити запитання повторно, дізнаватися. Ми іноді не можемо почути відповідей у процесі діалогу, а в цій ситуації ще складніше. Тому я і казав про справедливість. Найперше треба бути справедливим у стосунку до себе. Не винуватити інших у своїх промахах.

А як ти це доносиш дітям?

Найперше, вчинками. Бо словами до малечі навряд достукаєшся, а от вчинки вони бачитимуть. Вони ж дивляться, як ми з дружиною спілкуємося між собою, з іншими людьми. Наше завдання – показати максимум, дозволяти їм щось пробувати. Діти для мене не є пластиліном, з якого я ліпитиму те, що хочу, чого сам, можливо, у житті не мав. Своє завдання і свою відповідальність перед ними бачу в тому, аби дати їм змогу спробувати те, що їм буде цікаво. Показати їм, який цей світ. А далі нехай вони вибирають, чого хочуть. Професій, різних занять є безліч. І байдуже, ким ти станеш, підприємцем чи двірником, аби це тобі «було в кайф». Додам, що важливо, аби все чи хоча б більшість вчинків були свідомими. Щоб діти розуміли, що життя – це не проблеми, це виклики, на які варто реагувати.

Поясниш, як це має відбуватися?

Знаєш, це як із сексом, у нас його нема, про нього не прийнято говорити.
Не можна про нього говорити з дітьми, вони не повинні бачити навіть мінімальних сцен вияву почуттів поміж батьками. Самі батьки не знають, з якого боку до цієї теми підійти, що сказати, як сказати, коли.
Я розумію, що це є не проблема, це звичайна ситуація, над якою треба просто працювати. Хоча ще питання, чи вважають люди це проблемою. Для когось проблема вимірюється порожнім холодильником, в якому нічого немає. А для когось проблема – це розмова із власними дітьми. У нас взагалі мало прийнято говорити між собою. І це якраз і спричиняє багато непорозумінь. Ми не чуємо одне одного.
Для когось же проблемою є неможливість чимось забезпечити свою дитину або те, що вона, ніби маючи все, нічим не цікавиться і просто байдикує вдома. Тому все це дуже індивідуально.

Ти багато читаєш?

Більше люблю відео-навчання, життєві історії, коли реальні люди діляться своїм досвідом, без теоретичних нашарувань. Теорію можна знайти у безлічі книг, мені цінніше те, що можу почути від реальної людини.

А історіями успіху місцевих підприємців цікавишся?

Загалом так, але більше мене цікавить досвід великих корпорацій, всесвітньо відомих постатей. Вони можуть розповісти про те, чого нема у нас. Повернуся знову до кавового бізнесу. Зараз у нас його багато, цією сферою цікавляться чимало людей. Є достатньо історій про те, як люди відкривають свою справу, не розуміючись на ринку, а просто тому, що подібного багато, отже, це прибутково і таким треба зайнятися. Це не дуже добре, як для підприємця, так і для споживача. Бо ринок захлинатиметься від формального однаково, але не завжди якісного продукту.

А звідки виник твій інтерес до бізнесової діяльності?

Певне уявлення та інтерес до підприємництва у мене з родини, по суті. Починаючи із 90-х мої дід та баба, фактично займалися якоюсь підприємницькою діяльністю. Вони завше чимось торгували. Таких, як вони не любили, називали «баригами», але вони дбали так про свої потреби.
Я раніше вже це згадував, писав у своєму щоденнику своєрідному, у сім’ї моїх батьків пахло бензином, який тато зливав із трактора, а ще медикаментами, які мама приносила із лікарні. Але це не дозволяло їм жити так, як би вони хотіли. А дід та баба могли дати мені речі, які були фінансово недоступні моїм батькам.
Згадалося, як я стояв біля під’їзду по теперішній вулиці Степана Бандери, продавав городину із села, а потім отримував за це живі гроші. Тоді почав розуміти, що все залежить від мене, я не обов’язково мушу виживати, працювати на когось за копійки. Коли продав городину, ми з бабусею пішли до магазину і купили мені те, що хотілося. Зараз думаю, що то був якийсь своєрідний фундамент мого сьогоднішнього світогляду. Пригадую, як із дядьком ми гралися у банк. Навіть пригадую, як виглядає чекова книга. Як я грався рублями, купонами. Я виписував уявні чеки, із газети вирізав іграшкові гроші. Потім бабусі рахував зароблене на базарі. Із того починалася якась моя фінансова грамотність.

Синові такі приклади теж показуєш?

Певне, так. Коли ми з ним приходили до «VseВишні», я просив його попрацювати офіціантом. Він забирав посуд у відвідувачів, приносив їм напої. Поки він не бачив, я підходив до відвідувачів, давав їм 10 чи 15 гривень і просив, щоб синові давали гроші за його роботу. Він дуже радів, у нього горіли очі, казав, що ходить на роботу із татом, вдома питав, коли він знову піде на роботу, щоб заробити на щось. Так ми з ним домовилися, що він собі сам заробить на телефон.
Була ситуація, яка мене дуже вразила
Тут повернуся знову до питання про успіх. Для мене успіх, це коли ти закриваєш своє кафе, маєш фінансові втрати, але при цьому твоя дитина плаче, питає, чому так, де йому тепер працювати.

Як це відбувалося?

Коли ми з сином гуляли і він повернув голову в бік «VseВишні», почав мене питати, чому так. Я намагався йому пояснити, що у тата теж не все гладко. І в житті бувають різні ситуації. Не завжди все йде, як ми хочемо. Завжди треба прагнути кращого, треба рухатися. Хоча, коли син засмутився, дійсно виникла думка не закривати заклад, аби він був у гарному настрої.
Але це не кінець, а лише початок насправді. Я постійно змінююся. Добре знаю, як це годувати бичка на продаж, щоб оплатити навчання на юриста, що таке тяжка фізична праця. Був у мене такий досвід. Зараз маю інший. Обидва цінні.

У матеріалі використано архівні світлини героя.

Примітка: матеріал підготовано у рамках навчальної програми “Економіка, ринки та аналіз даних” Київської школи економіки (CEEJ KSE).