Їй лише 20. Вона уже встигла змінити кілька видів та напрямів діяльності, нещодавно вперше побувала за кордоном, любить відкривати світ та людей.

Марія Ясинчук, засновниця благодійної організації «Дарунок» розповідає про волонтерство, любов до дітей, своє бачення того, як можна ділитися добром.

Довідково:  Благодійна організація «Дарунок» працює у Рівному лише рік. 23 листопада організація святкуватиме свою першу річницю. За цей короткий час волонтери відвідали близько 10 різних закладів, це і школи, і спеціалізовані школи, інтернатні установи, навчально-реабілітаційні центри у межах області, збирали допомогу для лікування діткам, надавали можливість навчатися. Зараз працюють над відкриттям у місті благодійного магазину.

 У своїх постах у фейсбуці ти багато згадуєш про родину. Роблю висновок, що твоя організація, твоя родина якось тісно пов’язані. Навіть назва «Дарунок» викликає думку про те, що подарунки нам роблять близькі люди. То що ж стало поштовхом для створення саме благодійної організації?

Поясню, чому у постах часто згадую сім’ю. У мене багато людей запитують, звідки таке бажання помагати таким діткам взялося. Багато людей соромиться, не знають, як правильно запитати, але є й такі, хто відверто каже: «Ти з інтернату? Ти з дитбудинку? Бо звідки це в тебе?».Люди дуже суб’єктивно ставляться й до мого віку, до того, що мені лише 20. А почала займатися цим у 19 . Люди впевнені, що є якась вагома причина. І скорше всього це тому, що вона виросла у дитбудинку. Дякувати Богові, я виросла у щасливій сім’ї. Просто, як я сама аналізую, мене дуже любили, може, місцями аж занадто (посміхається). До 13 років я була єдиною дитиною в сім’ї, а сестричка молодша мене. Я завжди кажу, що у мене дуже прошені батьки. Бо я їх дуже довго просила про сестричку.  Даринка – це мій подарунок, бо я дійсно просила про неї 13 років. Я її фактично гляділа, тому маю досвід молодої мами (посміхається). Я будь-яку молоду маму може консультувати. Водночас, я просто люблю дітей.  Я не можу словами описати, наскільки у нас міцна сестринська любов. Коли я думала, як назвати благодійну організацію для дітей, у мене зі словом діти найбільше асоціюється ім’я сестрички. Ім’я у неї гарне. І коли я собі в голові це слово прокручувала, згадала, що є таке гарне українське слово «Дарунок». Так і з’явилася організація.

Одразу напрошується питання, яке хотіла пізніше поставити, але все ж. Ти була б готова у майбутньому взяти дитину із дитбудинку?

Питання це чую часто, але відповідь у мене одна. Я не думаю, що буду готова сама до такого кроку. Зараз, по-перше, з огляду на вік, сімейний та матеріальний стан, певні психологічні моменти. Відверто, не думаю, що буду готова колись. Бо це надзвичайно велика відповідальність. Взагалі, я переконана, що навіть зібравшись народити свою дитину, я маю їй дати ще щось, крім життя.  Ми живемо у матеріальному світі, треба думати про майбутнє, а не про сьогодні. Ти не поставиш дитину на ноги, зробивши суто селфі в інстаграмі. А дитина з дитбудинку вже має певний сформований характер, ти його не зміниш. Це дитина із певною генетикою, історією, які ти не зміниш. На це треба час, треба мати щось дуже сильне в середині. І я вирішила, що, коли у мене є така прекрасна можливість об’єднувати людей для допомоги цим діткам, то краще я допоможу таким чином сотням, тисячам дітей, ніж одній. Можливо, це жорстко, але, думаю, ми повинні об’єктивно оцінювати свої можливості, свої сили.

Чи вивчала питання українського законодавства, планів реформувати дитбудинки в сучасному розумінні, створити сімейного типу організації? Ти б не хотіла рухати цей процес?

Насправді така думка і є. Закони з цього питання я читала не раз. Я вважаю, що ідеальна модель життя для таких дітей це саме такі родини. Бо дитбудинок сучасний – це тюрма для дитини, яка нічого поганого не зробила. Так, є десь кращі умови, десь гірші, є краще ставлення. Але в інтернаті дитина не може ні поспати довше, ні поїсти краще, ніхто не дмухне їй на ранку. Ніхто в дитини не питатиме, чи тобі подобається математика, чи українська мова. Там тюрма. Я не знаю ще якими словами це характеризувати. А соціальні будинки, будинки сімейного типу це щось інше. До речі, в Україні є багато сімей, які всиновлюють дітей. Я захоплююся такими людьми. Для мене вони особливі.

Зараз реформують школи-інтернати, але, як на мене, від зміни назви становище та спосіб життя дітей в цих установах не змінюється, якщо ми говоримо про дітей-сиріт. Якщо ж йдеться про дітей, які мають родину, але проживають в інтернаті, це ще інший рівень проблеми. Із такими родинами мають працювати певні соціальні служби. Відверто, я мало розумію, чим у нас займаються соціальні працівники. Я не хочу нікого образити, однак, я звикла цінувати роботу людей, коли я її бачу. Ми хвалимо роботу двірника, коли бачимо чистий двір. Але, коли я приїжджаю в інтернат, де понад 200 дітей без батьків, то виникає багато питань. «Дарунку» в тиждень пишуть від 20 до 30 матерів та батьків, які кажуть, що вони надихаються постами, відео та фото і хочуть взяти дитинку. Хтось одну, хтось другу, хтось третю. Коли я це читаю, це дуже особливі відчуття, це не просто мурашки по спині, це дуже відгукується в душі. Ти розумієш, що найважливіше в житті кожної людини, то любов. Важливо, щоб це було у сім’ї, бо з неї все починається. Не може бути так, що ти жив у дитбудинку, в інтернаті, а потім перед тобою відкриваються двері і в тебе виникає питання: «Як жити далі?». У тебе немає кому його поставити. Це страшно.

Як тобі вдається налагоджувати контакт безпосередньо із керівниками дитбудинків, інтернатів, тими ж соціальними службами? Знаю, що є випадки, коли керівництво подібних установ не надто охоче відгукується на співпрацю із громадою.

Я завжди кажу, що «Дарунок» мені дає більше, ніж я даю йому, хоча я витрачаю на нього дуже багато часу. А час – це основний ресурс, який може бути в житті. Але все це мені повертається теплом, любов’ю, Божою поміччю у моїй справах. Але я завжди кажу, що слабка психологічно людина, не витримала б такого. Ми працюємо не лише із дітками, які мають проблеми зі здоров’ям, але й допомагаємо із навчанням, скоро запрацює благодійний магазин у Рівному. 23 листопада відсвяткуємо рік організації, до речі.

Однак, якщо повернутися до питання співпраці із представниками інтернатних установ, то ми чітко зажди координуємо нашу роботу із ними. За рік діяльності організації ми відвідали близько 10 різних закладів, це і школи, і спеціалізовані школи, інтернатні установи, навчально-реабілітаційні центри. Найскладнішим було не координувати процес збору допомоги, подарунків, організувати людей, найскладнішим є саме момент домовленості із керівництвом певної установи. Я не знаю, не розумію, чому вони настільки специфічно це сприймають. Звісно, не всі так. Люди різні. Є такі, хто дійсно живе бажанням допомогти, щось змінити. А трапляються моменти дуже непрості, тоді в голові звучить фраза: «Це заради дітей».

Насправді складнощі комунікації впливають насамперед на наш настрій, наше сприйняття, але важливо просто розуміти, чому ти це робиш. Бо коли ти приїздиш у певний заклад, ти бачиш, що таке спілкування треба дітям. Ми ж не хочемо показати через нашу діяльність, що певна установа має проблеми, що там щось не так. Ні, наша мета зовсім інша. Ми їдемо до дітей для «обнімашок».

Згадала ситуації, як ми приїздили до дітей, вони відразу всі до нас побігли, багато казали «мама».

 А ти не плачеш, коли таке чуєш?

Перший раз плакала, потім вже ні. Так-от, завжди є дитина, яка постійно збоку на все дивиться, у неї злий погляд. Питаєш у вихователів: «А що таке? Хто образив цю дитину?». Вони відповідають, що то таке дитя, котре складно підпускає до себе чужих. Слава Богу, кожного разу контакт із такою дитиною закінчувався тим, що вона не хотіла нас відпускати. Причина у тому, що дитина боїться старших людей. Фактори тут можуть бути різні. У одному інтернаті була дівчинка, яку я просто обняла, без слів. Спочатку віддачі абсолютно жодної. Спершу ти обіймаєш, а вона просто стоїть. Так десь півхвилини. Тоді я взяла дівчинку на руки, тоді я сказала цій дитині прості банальні слова, яка вона хороша, спитала, як вона. Зрештою, ми настільки розговорилися, що вона не хотіла нас відпускати. Коли ми їхали, у неї на обличчі була радість. Можливо, ми повернули їй якусь віру в дорослих. Можливо, ми щось змінили для неї. Я не думаю, що ту дитину не варто було чіпати, якщо вона спочатку так зреагувала.

Чи є зараз певна системність у роботі «Дарунку»? Бо відверто, людина звикає до хорошого. Надто діти звикають, чекають уваги. Як із цим?

Відверто, зараз певної системи ще нема, оскільки організації лише рік. У нас були  ознайомчі візити до інтернатів. Ми допомагаємо зважаючи на актуальні потреби. Стараємося їздити у віддалені куточки Рівненщини, бо дякувати Богу, маємо таку можливість. Ми маємо змогу допомогти діткам, до яких не доїздять інші волонтери.

Але ми думаємо про вироблення певної системи. Бо, якщо старші діти ставляться до цього, як до маленького ковтка повітря, то менші дійсно дуже прив’язуються. Але, я не думаю, що це проблема, бо бачу, що благодійність стає у нас попурною, навіть модною. У інтернати їздять дівчатка, які раніше їздили на мальовничі курорти. Дехто здивовано питає, а як так можуть жити люди. Але люди їдуть. І ти бачиш, як змінюється ставлення до світу. Бо немає різниці, яка ти людина, який у тебе статус, якщо у тебе є можливість допомагати діткам, це прекрасно. Благодійність дуже гарно популяризується. Для когось це реалізація амбіцій можливо, хтось навіть заради лайків у соцмережах це робить, а хтось дійсно змінюється сам, роблячи хорошу справу.  Ми живемо у такому світі.

Мені головне результат. Я бачу задоволені очі дітей і я щаслива.

Як тобі вдається знаходити благодійників? 

Я не обліковую якось тих, хто допомагає. Не стежу за цим. Мені раніше було цікаво, як подібне роблять інші люди. Зараз «Дарунок» досяг такого рівня, коли нам за день пишуть десятки людей. Багато надсилають кошти й цікавляться, чи вони прийшли, багато питають, чим нам помогти. Багато хочуть бути волонтерами і допомагати. Я ніколи не відмовляю людям у цьому. За день стараюся виділити хоча б години дві, щоб відповісти всім. Мені дуже цікаво спілкуватися із людьми, дізнаватися, що ними керує, що їх мотивує безкоштовно щось робити. Я побачила, що це абсолютно нормальна практика для закордонних країн, особливо для Німеччини. Але у нас мало хто хоче робити щось безкоштовно. Тому, коли мені пишуть, що хочуть нам безкоштовно помагати, мені суто цікаво, що мотивує людину.

Часто, коли я зустрічаюся з людьми, буває, що вони готові матеріально допомогти, але не готові їхати до дітей. Жінки кажуть, що не витримають і плакатимуть. Я їх розумію, у мене спершу було так само.

Зараз переконана, що коли людина доросла, яка їде до дітей, плакатиме, вона жалітиме себе. А було б краще пожаліти діток.

Але жалість – не надто позитивна емоція. Вона може, як окрилити, так і зробити боляче людині, надто дитині. Грань тонка і варто бути обережним у цьому.

Так, тому якщо людина відчуває, що це може психологічно тонко вдарити, то краще не їхати і не травмувати дітей.

Я повторю, я щиро захоплююся людьми, які все ж хочуть помагати і роблять це безкоштовно. Бо якщо замислитися, то без волонтерів, не знаю, що було б.

Зараз скажу страшний, мабуть, дикий випадок, але була ситуація, коли до мене підійшла старша дівчинка і попросила засоби гігієни. Мені хотілося провалитися крізь землю, коли я почула, що дівчатка їх не мають. Мені було дивно, що це можливо у 21 столітті. Такі моменти не всім поясниш.

А коли ми щось робимо, то пояснювати треба багато. Спершу собі, розібратися, що й чому ти робиш, потім керівництву закладів, волонтерам, благодійникам, зрештою, тим, кому ти помагаєш. Це складний процес. Але він складається із людей. І, головне, з дітей. Їм треба дякувати, що вони є, що вони дають поштовх розворушити нас – дорослих.

 

Якщо Вас зацікавила діяльність благодійної організації “Дарунок”, більше інформації можна знайти ТУТ.

А якщо хочете підтримати діяльність організації, то ось реквізити:

Подаруйте діткам щастя 
Рахунок одержувача (ПриватБанк):
29244825509100
Картка – ключ до рахунку
5169330516489900
Ясинчук Марія Віталіївна

У матеріалі використано світлини із особистого архіву героїні.