Сім’я Вілігурських із Ківерців Волинської області об’їздила майже всю Західну Україну й створила некомерційний неформальний туристичний клуб «Біла ворона».

На затишному подвір’ї Олег Вілігурський лагодить велосипед. У цей час його дружина Тетяна Вілігурська пригощає в альтанці гарячим чаєм із круасанами й розповідає, як нещодавно їздила волонтерити на проєкт «Будуємо Україну разом».

– На БУРі  я була перший раз. Набралась досвіду, познайомлюся з цікавими людьми, яким не байдуже, що в Україні робиться. Разом із іншими учасниками я облаштувала дитячий табір «Строкаті єноти».

Олегу, нещодавно у вас був день народження. Щиро вітаю вас і бажаю всіляких гараздів. Про що думали в цей день?

– У мене був робочий день. Вийшов з хати і повернувся додому десь аж після 19 години. Ми із сім’єю пішли на піцу та й все. Цього року про своє день народження я, чесно кажучи, взагалі заздалегідь не думав.

Пам’ятаєте, як навчилися кататися на велосипедах?

 Тетяна: Я на трьохколісному каталася спочатку, а потім у мами під рамою.  Далі в мене був велосипед «Тиса», нам його із сестрою на двох купили. Одного разу прибігає сусід і каже: «Там Алка зіпсувала велосипед». Сестра взяла фарбу для підлоги, запхала туди щітку й пофарбувала велосипед. Я була в шоці. Приходила до нього й оплакувала. У «Тисі» можна крутити педалі назад. Сідала на той велосипед, назад крутила педалі й уявляла, що їду. Думаю, ну візьму я його і якось доведу до тями. Взяла лезо від бритви  й стала здирати фарбу. Баба отримала пенсію і дала нам по 20 гривень, каже: «Купіть собі взутися». На той час це були великі гроші. Сестра собі купила туфлі із застібкою. Я тоді подивилася на свої: «Ще нічого, можна ходити, але ж велосипед не їде». Купила дві покришки й дві камери. Пофарбувала велосипед сама, знайшла голубу фарбу й пензликом написала «Тиса». І все, така була щаслива: «В мене велосипед їде!»

Згодом за свою першу зарплату я купила  велосипед за 300 гривень.

Олег: Я своє дитинство дуже погано пам’ятаю. Мене, мабуть, брат старший вчив їздити на двоколісному. Не виходило. Я нервувався, сварився. Потім казав, що сам поводжу велосипеда. Але оцей перший раз, коли сам поїхав, я не пам’ятаю.

Тетяно, як ви познайомились із чоловіком?

Ми з Олегом познайомились по інтернету на сайті знайомств. У нас різні смаки і в музиці, і в усьому іншому. Ми б так не зустрілися. Я би і в той бар не пішла, в який він би пішов. В мене є навіть скріншоти переписки, бо думала, що колись буду писати нашу історію.

Під час національного місячника написання роману «NaNoWriMo» я писала роман. Цей марафон стимулює, бо ти кожен день мусиш написати певну кількість слів. Вчора почала писати оповідання. Я люблю, коли ми вдвох із чоловіком їдемо. Тоді я можу щось додумати.

 Як ви створили клуб «Біла ворона»?

Тетяна: Пригадую, це було тоді, коли я покинула роботу в друкарні «ВолиньПоліграф». Сиділа на роботі й підбирала вільний домен до нашого сайту.

Олег: У нас спочатку був сайт про нашу сім’ю і походи. А потім ми вирішили, що нам треба сайт для туристичних потреб. Думали над назвою, довго сушили голову, крутилась ця назва «Біла ворона». То, мабуть, Таня її згенерувала.

Перша подія від «Білої ворони»–вело мандрівка до Жидичина й Клепачева. Тоді про нас ще мало хто знав і ніхто не доєднався. Що цікаво? За весь час існування «Білої ворони»  до нас долучались люди і з Києва, і з Клеваня, з Луцька, з Колок, з Ковеля. Багато людей було з різних міст, а ківерчани почали приєднуватись лише цього року.

Що для вас найбільш цінне у велопоїздках?

 Олег: Як на мене, характерні моменти, що ми на правильному шляху – це те, як люди міняють щось у своєму житті. Було якось, що ми робили піший похід в Тараканівський форт. З нами зголосився йти переселенець із Криму Юрій Костевич. Послухав наших байок про велосипедні походи і після того купив велосипед.

А куди ви найдалі їздили?

Олег: Найдовша по тривалості й по відстані поїздка, мабуть, по півночі Волині. Ми тоді до Заболоття їздили поїздами, а далі вздовж кордону з Білоруссю їхали до Любешева і від Любешева до Ківерців своїм ходом.

Чи думали ви поїхати велосипедами за кордон?

Тетяна: Хіба що для навчання, щоб набратись досвіду, подивитись, яка у них інфраструктура. Але, щоб просто подорож, то мене цікавить Україна. Ми на Сході ще не були взагалі. По центральній Україні не їздили.

Я дуже злюся, коли кажуть: «Ну, може у вас є можливість подорожувати? У нас нема. Ми маємо можливість тільки раз на рік на морі відпочити». Вони їдуть і 10 тисяч гривень викидають на море». Настя завжди нервувалась: «Чому ви не як нормальні люди не купите машину  й не поїдете раз на рік на море?» Кажу: «Настя, то нецікаво». Вже потім вона стала переконуватися у зворотньому.

Олег: Я розкажу трохи про своє ставлення до цього. Оце як ми їхали по півночі Волині вздовж кордону із Білоруссю, то якраз в нас спочатку була думка заїхати на Білорусь. Трохи проїхати по Білорусі, а далі – знову в Україні. Я планував маршрут, але, ну ми ж любимо озера, ліси. Я подивився маршрут і там якраз з білоруського боку природного нічого цікавого не було. Тому ми їхали вздовж нашого боку кордону. Не було такої потреби, щоб виїхати чисто для галочки за кордон. Нам цікавіше якось більш системно їздити в тому місці, де ми живемо. Скажімо, Волинь обстежити, Рівненщину. У нас є дуже багато цікавого, про що люди не знають. Як у нас сезон активний, теплий, то ми мало не кожних вихідних десь «сунемось». Ну, а якщо за кордон їхати, то це таки потребує коштів таких відчутно більших. Тих коштів нам вистачило б, скажімо, на десяток походів по Волині.

Розкажіть про свої найбільш пам’ятні спогади з веломандрівок.

Тетяна: У нас взагалі цікава сім’я. Ми йшли розписуватися в РАЦС  12.12.12 ( 12 грудня 2012 року – авт.) зі своїми старшими дітьми та собакою Вовчиком. Ми усі були одягнені у вишиванках, без всяких церемоній і боргів. Не люблю такого.

Якось ми їхали і у Олега пробилося колесо. У той час, як підкачували колесо, їхав кінь. Встав і стоїть, не проходить. Візник каже: «Зніміть, будь ласка, шоломи, бо кінь боїться далі йти. Він ще такого не бачив» . Я знімаю шолома, говорю до нього, а він так дивиться на мене: «Людина?» (сміється, авт.)

Олег: Є у нас ковельський знайомий Павло Недільський. Якось ми їхали на Рівненщину в Дермансько-Острозький національний природний парк. Знайомий каже: «Олегу, я хочу їхати, але на своєму лігераді» (лігерадлежачий велосипед, що дозволяє велосипедисту їхати напівлежачи або лежачи на спині– авт.). Припер він того лігерада в Здолбунів електричкою. Потім стали їхати. Коли ми виїхали на  ґрунтові дороги, лігерад став падати на піску. Було безпечно, бо ми їхали на малій відстані, проте він часто падав. Збоку сприймалося досить кумедно. Може й страшнувато (усміхається   авт.). Проїжджали ми через одне закинуте село. Повз проходила бабуся і скрикнула: «Людьоньки! У вас же людина впала, а ви собі поїхали. Та що ж це за люди такі?»

 

А чому саме велосипеди? За що ви найбільш любите кататися на двоколісних?

Тетяна: На велосипеді ти їдеш і чуєш запахи та спів пташок, отримуючи  фізичне навантаження, спорт. Якби мені прийшла SMS-ка: «Ви виграли автомобіль» і це була б правда, я би, напевно, той автомобіль продала і купила кілька велосипедів.

Олег: Ніде не побачиш так багато, як під час веломандрівок. Пішки, звісно, класно, але багато не пройдеш. Машини – це, зовсім, не наше. Ну, не подобаються нам машини. Іншого виходу просто нема(усміхається, авт.)

Як ви бачите подальший розвиток «Білої ворони»?

Тетяна : Ми хочемо, щоб долучилося більше людей. Ми не націлені робити це лише для нашої сім’ї, для особистого збагачення. Моя мама завжди каже: «Мій зять не бере хабарі. Він їздить на велосипеді» (усміхається , авт.).

Хочеться, щоб це було для людей. Не обов’язково, щоб вони каталися на велосипеді. Людина може якісь статті писати, щось почерпати для себе й свого розвитку. Це можуть бути студенти, які хочуть мати досвід у громадській організації. Можна в піший похід сходити. Щоб ми якось рухали ті Ківерці «заржавілі».

Не важливо на чому ти їздиш, головне, що ти їдиш, крутиш педалі. Дехто каже: «О в мене нема доброго велосипеда». Людина просто не хоче їхати, коли таке каже.

Олег: Мене, в першу чергу, цікавить дорога. Помітний відсоток велопоїздок припадає на Ківерці й околиці. Я їжджу не тільки сам, а й із сім’єю та друзями. Хочеться, щоб ці поїздки були комфортними і, в першу чергу, безпечними. Треба думати не тільки про те, як самому їхати, а й про те, як міняти те, по чому ти їздиш.

Спеціально для сайту “СВОЇ” спілкувалася Антоніна АНДРІЙЧУК