26-річна лучанка Іванка Морем шиє ляльки за світлинами людей і мріє про власний шоу-рум, де можна буде попити кави й купити вироби ручної роботи.

Дерев’яними сходинками лялькарка веде мене на горище, до своєї майстерні. Світла кімнатка з меблями м’яких відтінків нагадує данське хюґе. На поличках, на столі й на підвіконні — шматочки тканини, блокноти й різні декоративні деталі, необхідні для роботи й настрою майстрині. А якщо зазирнути у вікно, то видніються димарі сусідніх будинків і здається ось-ось у цей затишний куточок залетить Карлсон.

Зараз Іванка працює над замовленням — парою хлопця і дівчини. Вона показує на столі руки для майбутніх ляльок і каркас, який замінятиме їм хребет.

— Я почала цим займатись у 16 років. Не на продаж чи для майбутнього бізнесу, а від того, що шукала себе. На той час я вступила в художнє училище. Була без попередньої підготовки, бо не ходила в художню школу. Всього боялася. Запізно почала шукати себе. У той час я ходила на флористику. Не відвідувала її так, як повноцінна учениця, а була просто помічницею викладача, виносила інструменти. Але після заняття я могла собі зробити той виріб, який робили діти на занятті. Саме на флористиці я дізналась про багато інструментів, якими  зараз користуюся. Там ми робили багато ляльок із сіна. Я була волонтеркою тієї студії і ми їздили працювати з дітьми. Мені в той час дуже сильно хотілося зробити ляльку, але, щоб вона була якась моя. Збирала вдома всякі клаптики, залишки з букетів… Все, що я вважала красивим. Складала і вірила, що воно колись знайде своє призначення.

Першу ляльку я зробила для подружки, яка мені і показала ту флористику. Та лялька була з довгим волоссям з тюлю і тонкими ногами. Так народилася перша лялька. Потім робила янголів і ще якихось ляльок на свій смак. Просто дарувала їх друзям, знайомим.

Ти любила гратися ляльками в дитинстві?

У дитинстві дуже любила. В мене було багато ляльок. Я пам’ятаю мені велику частину з них купувала бабця Тоня. Ми з нею ходили у секонд-хенди. І саме там я пам’ятаю були такі великі ляльки-немовлята. От таких у мене було дуже багато. Ну і я пізно перестала гратись ляльками. В мене барбі до цього часу десь зберігаються. Ще в 14 років я  гралася ляльками з меншою на сім років подружкою.

Їх було небагато, але я всіх любила. В мене навіть серед пупсів був один хлопчик. То може був улюблений, тому що в той час було дико якось. Майже всі ляльки тоді були дівчатками. А це от був хлопчик. Андрійко, як зараз пам’ятаю.

Ким ти мріяла стати в дитинстві?

З дитинства я була творча «на всю голову». У мене відрізнявся від інших світогляд. Колись це, можливо, було не зовсім зрозуміло батькам, особливо тату. Мене часто порівнювали з іншими дітьми в гіршу сторону, тому що я була сентиментальна й плаксива. Мені не завжди було весело, якщо іншим дітям весело. Не завжди хотілось робити те, що роблять інші діти. У дитинстві я багато малювала. Деякі старі малюнки я до цього часу зберігаю.

У дев’ятому класі я впевнено знала, що хочу бути дизайнером-модельєром. Є стос журналів, які я тоді колекціонувала по дизайну дому. Я тоді взагалі не уявляла, як це. Тоді якісь програми були «Квартирне питання» чи щось таке і воно все виглядало легко, красиво, що ти зайшов у кімнату, оформив її і все. От мені тоді здавалося, що саме цю професію обираю, буду над нею працювати.

Не склалося, тому що я закінчила чотири роки училища й не було змоги вступити в університет. У той час я теж себе шукала, тому що й на хор ходила, й книжку видала, й ляльки ці робила. Від одного викладача почула: «Вже якось схаменися, а то так себе розгубиш. То там потрошки, то там-сям. Всім займаєшся і нічим толком». Мене це тоді теж якось зачепило. В той час почались замовлення ляльок. Я так суміщала навчання з роботою вже в той навіть час. Правда, я працювала не тільки над ляльками. В той час ким я тільки не була: промоутером, продавцем… У мене були всякі такі роботи. Але вони були досить тимчасові. Почались замовлення і якось вони приглушили бажання стати дизайнером інтер’єру. Саме в той період почались перші інтерв’ю. Якось воно так закрутилося. Я створила сторінку у VK. У мене були безперебійні замовлення.

А зараз ти відчуваєш, що знайшла себе?

Якщо чесно, це все на таких «каруселях». Я навіть чую від своїх колег, що от «тобі класно, ти вже знайшла себе». І може, дійсно, я так відчувала довгий час. Зараз мені здається, що треба робити щось таке грандіозне, щоб про тебе знали. Іноді здається, що я займаюся не тим. Такі думки треба змітати мітлою, тому що в світі стільки всього багато придумано, що я розумію, що моя малюсінька крафтова студія– це щось таке, що має право жити. Це приносить мені тепло. Я можу дарувати і робити його для чужих людей. Створювати безпосередньо емоції, яких мало залишилося.

То я вважаю, що  повністю знайшла себе і можу далі себе розвивати, робити щось інше, але в цьому ж напрямку. А інколи мені здається, що треба було щось не те робити, треба було серйозну професію вибрати.

Про що ти мрієш зараз?

Я мрію, щоб було більше подорожей. Дуже хочу, щоб був фізичний магазин, в якому будуть як мої вироби, так і вироби моїх колег. Мені хочеться щось таке, як це зараз модно казати, шоу-рум. Щоб він був просторий. Там можна було б і майстер-класи провести, й каву випити собі. Щоб це були такі великі вікна. Є така якась мрія. Не скажу, що це ціль. Бо я не знаю, як до неї рухатись.

Як ти придумала назву майстерні?

«Майстерня теплого настрою». Ця назва виникла раптово. Коли створювала цю сторінку VK, її треба було якось назвати.  Я не сиділа над нею й не думала. У мене логотипом було сердечко у вазоні. Я малювала на папері, вирізала і приклеювала до ляльок. Такий посил мав бути, що в майстерні вирощується любов, тепло, найкращі емоції і вони втілюються у виробі.

Що тебе робить щасливою?

Тотального відчуття щастя у мене давно не було. Через що? Я така трохи меланхолійна людина, але це все можна пояснити. От кажуть: «Колись там сонце світило по-інакшому». Я повністю з цим погоджуюсь, тому що колись ота безтурботність дорівнювала щастю. Коли всі рідні були живі, коли ти взагалі не задумувався про якусь тимчасовість на цій землі. А зараз, коли я стикнулась з тим, що не всі мої є, такий баланс якось порушився в душі і я не можу його нічим заповнити. На якийсь термін мене роблять щасливою поїздки. Це щось нове, в них я інколи щось таке відчуваю, що відчувала в дитинстві. Коли вдома більш-менш все добре – то це теж дорівнює щастю. Ну це нормально, напевно, що воно все так тимчасово. Таке постійне відчуття було, напевно, до якогось періоду, до років 17-18. Це просто отак тепло в душі, щоб там не було. Якісь там драми оці підліткові, хтось когось розлюбив, не любив – це все якісь такі дрібниці порівняно з тим, як було спокійно на душі. А з дорослістю приходить якась така відповідальність, ще щось і я не можу так сказати.

Куди ти подорожувала? А куди ще мрієш поїхати?

Я дуже мрію про Каліфорнію. Це може так якось банально звучить. Якось картинок надивилася і хочеться. Багато моїх знайомих вже туди з’їздило. Чому я туди мрію? Бо там і актори, і співаки ті, яких я люблю. Хочеться на ту землю ступити, де вони всі живуть. Хочеться побачити іншу півкулю світу. По Європі мрію якісь італійські, французькі села відвідати. Багато читала про це. Я знаю, на скільки там прекрасно. Навіть тим, що вони, можливо, не дуже туристичні. Я люблю кудись не в сезон поїхати. Люблю, коли є затишок, мало людей. Хочеться взагалі весь світ об’їздити. Якусь екзотику побачити хоч раз у житті, острови… Хочеться зміну обстановки.

У всіх країнах я старалась так їздити, щоб було море. А рік тому я вперше побачила океан. Він мені здавався таким величним. Ну це ж океан. Він мені такий «дідусь моря». У мене перед ним ще більша повага, що він старий і мудрий, а море юне. Такі асоціації в мене. Я дуже люблю той простір у будь-яку погоду, в будь-якому вигляді. Стихія. Ця сила, перед якою ти завжди маленький. Хтось таке в горах відчуває. У мене в горах немає таких відчуттів. Мені якось страшно, тісно. Я хочу бачити горизонт, простір. Я не можу так, коли щось високе є, мені страшно (усміхається,— авт.).

У тебе й прізвище таке морське.

Воно скорочене від маминого дівочого. Мамине дівоче Заморське.  Я собі вирішила, що, коли буду міняти паспорт, зміню на Заморська. Потім я щось собі так сіла й подумала, що в мене має бути щось таке, що тільки моє. Любов до моря в мене колосальна, тому вигадала Морем. Знала, що я його зміню. Ну, але я ж не знала, що виходитиму заміж (усміхається,— авт.). Поки в мене моє старе прізвище. У нас така домовленість з чоловіком. Я йому ще зразу сказала, що я буду брати Морем. Він погодився, а коли вже прийшли подавати документи, то виникло непорозуміння, тому я залишила своє старе, але я дуже звикла до Морем. Всі мене так знають. Я не хочу озвучувати, що це псевдонім, тому що  зміню прізвище. У ЦНАПі мене настрашили: «Ой, це буде так проблемно». Мене це не лякає. Я собі хочу і зміню. Тому що я з ним відчуваю себе зовсім по-інакшому.

А як ти познайомилася зі своїм чоловіком?

Він стверджує, що  прочитав про мене в газеті. Потім десь бачив у Facebook. Я йому сподобалась, Але він зрозумів, що я ніколи в житті не піду на каву, якщо мені просто написати: «Привіт! Ходімо на каву».  Ну це так і є. Але він стверджує, що він так зрозумів із того, що він там про мене прочитав. Тому він зайшов здалека. Сказав, що в мене класні ляльки і в нього є до мене пропозиція. Він займається відео і йому для відео треба було зробити текстильний ростомір. Зустрічалися майже два роки. Рік тому він зробив пропозицію і через рік після пропозиції ми розписалися.Вже кілька місяців заміжні.

Що для тебе найважливіше у житті?

Найважливіше, коли все добре з рідними. Найважливіше для мене, коли є свій куток. Це в розумінні тому, що є дім над головою, коли тебе ждуть. Важливо не згубити себе. Ні в обставинах, ні протягом життя. От в мене такий якийсь пунктик. Мені дуже важливо не згубити себе в якихось життєвих обставинах.

Лялькарсто для тебе більше хобі чи заробіток? Як ти це поєднуєш?

Дуже болюче питання. Раніше це, дійсно, було хобі. Я, коли чую слово бізнес, розумію, що бізнесмен із мене ніякий. Тому що в бізнесі треба бути холодним. Я не можу сказати, що це супер налагоджений бізнес. Так, це мій основний заробіток. Хобі – це для мене тоді, коли замовник говорить: «Робіть все на свій розсуд». Я вже задоволена й із посмішкою на одному диханні зроблю той виріб. Тому що у співпраці з клієнтами буває всяке.

За скільки ти продала свою першу ляльку?

Перша льлька – 25 гривень. Як зараз пам’ятаю. Це був ангелочок з голубенької тканини. Я тоді відвідувала курси англійської мови. Я подарувала одного ангела своїй викладачці. Вона була власницею цього центру. Тоді здається чи зимові свята були чи День Валентина. Вона сказала: «Якщо хочеш, можеш повісити кілька тут. Можливо, хтось купить». І тоді там здається купили одного чи два. Пізніше завдяки цим курсам я познайомилася з дівчиною. Вона була старша за мене і вона робила прикраси з полімерної глини. Вона мені запропонувала: «Давай, ти зробиш ляльки, я зроблю прикраси. Ми просто вийдемо на Лесі Українки і будемо продавати. Шалено боялася. Тоді так не можна було робити. Саме в той період якась дівчина, вона здається придбала одну ляльку, і сказала: «Я б у вас замовила ще, але якби вони могли сидіти». І тоді вона оцим мене наштовхнула на те, що треба якось зробити каркас, що треба щось таке додати, щоб лялька могла сидіти чи стояти. Через якийсь певний період ляльки вже коштували 50 гривень.

А зараз у середньому яка ціна і від чого вона залежить?

Зараз одна ціна. 350 гривень на будь-яку ляльку. Якщо в неї кучеряве волосся, тоді лялька коштує 370 гривень. Коли я роблю від себе лялечки, то додаю якісь такі дедалі. В такому разі ставлю іншу ціну, яка залежить від того, що у них в руках.

Хто, зазвичай, замовляє ляльки?

Більше, звичайно, жінок. Від 19 і до 60. З хлопцями так само. Як юні хлопці своїм дівчатам, так і дорослі чоловіки. Зараз є багато замовлень із Києва. А щодо світу, то дуже багато замовлень у Каліфорнію. З відсоткового відношення всіх замовлень, які були, то 80% займає Каліфорнія. Вони мене знаходять на ресурсі для майстрів ручної роботи, Etcy.

Які в тебе цікаві замовники були?

Мене дуже розчулила історія, коли жінка замовляла ляльки для свого чоловіка й дітей. Яне запитувала, чому чому без неї, якщо це на спільній підставці. Минув день і вона написала: «Тут мені сказали, що як то так без мене? То ще й мене зробіть. Але я на інвалідному візку».Ми домовились, що я зроблю їй ляльку на ногах, щоб швидше вдалося стати на ноги. Надіюся, що зараз вона ходить.

 Я дуже люблю Олексія Суханова як актора, як ведучого. Раніше, коли працювала, на фоні слухала передачу «Говорить Україна». Я зробила ляльку і хотіла її йому подарувати. Написала повідомлення у групу «Говорить Україна» уFacebook. Коли зранку відкрила комп’ютер, мені прийшла відповідь: «Ой, ви нам надіслали фотки. Боже, як гарно. Ми скинемо фотографії нашому Олексію. Клас. Чи можна виставити?» Я пишу: «Звичайно, я хотіла б її подарувати. Чи можливо то?» Зі мною якась дівчина спілкувалася, дала мені адресу, щоб кур’єр доставив. І вона мені потім каже: «Вже отримали. Напишу, що Олексій сказав». Вони зняли ціле відео і виставили в себе на каналі, де він особисто відкривав її. Там ще якась жінка підійшла. Він до неї: «Схожий?» І вона така: «Боже, таке схоже». Я відео те в той вечір подивилась 35 разів. Я плакала від щастя на ліжку, тому що йому так сподобалось. Він сказав  таку фразу, ніби  відчув: «Тільки я вас прошу, не зупиняйтесь. Ніколи не зупиняйтесь на цьому. Це так потрібно світу!» Думаю: «Як він так знає?» Я ж ніде не подавала ніяким постом, ні видом, навіть, якби хтось щось читав, що я там хочу це закинути. В свій час це був мені стимул.

Першу ляльку з Джаредом Лето я виставила в соцмережах у 2015 році у Twitterі він її репостнув собі на сторінку.  Коли їздила до нього на концерт у 2018, то зробила ще одну ляльку. Я купила білет, який включає в себе фотографію. Також можна було віддати подарунок.

Як ти налаштовуєшся на роботу?

Зранку я п’ю чай, бо каву люблю з кавомашини. Я не можу налаштуватись на роботу, коли знаю, що в мене, наприклад, на 14 є якась справа, що мені треба кудись поїхати. Я як на голках. Зазвичай, мені дуже хочеться працювати. Я приходжу і відразу вмикаю комп’ютер, вмикаю щось, щоб мені обов’язково говорило на фоні.

Про що ти думаєш, коли твориш?

Зазвичай, я впадаю в транс (усміхається, — авт.) і думаю тільки про те, що роблю. Якщо про хороше щось, то все виходить. А от, якщо погане, що мене турбує, то бачу, що  чогось такого нароблю з лялькою, що дуже часто вже готова лялька опиняється в смітнику. Через те що, я така отямилася і думаю: «Ну що ти зараз зробила?» І з нуля перероблюю ляльку. Якщо мене «накриває», то спускаюся попити чаю, пройтись з собакою або відкладаю виріб на наступний день.

Які в тебе найцінніші спогади, пов’язані з роботою?

Найцінніше— це відгуки. Є такі відгуки, які я довго згадую. Я згадую ті відгуки, які були щирі і безпосередні. Коли люди плачуть від щастя. Так само буває забувають про все і пищать: «Боже, це ж я!» Там такі емоції. Ну от, реально, я пам’ятаю кілька випадків, коли  людина плакала від щастя, що так розчулилась. Мені дуже часто говорять, що ляльки вдома стоять на найпочеснішому місці. Приємно, коли їх бережуть, як якусь реліквію. Не просто стоять ляльки, а як народжується якийсь новий член сім’ї або навіть купують собаку, просять доробити чи дитинку, чи собаку, чи кота.

Спеціально для сайту “СВОЇ” спілкувалася Антоніна АНДРІЙЧУК